Глава 17 Орден попелу

Дорога була довгою.

І мовчазною.

Навіть чорт цього разу не жартував так часто. Ліс змінювався — ставав рідшим, холоднішим. Земля під ногами темнішала, ніби щось колись спалило її зсередини.

— Ми близько, — сказав Данило.

Мирослава підняла голову.

Попереду, між скель, з’явилися стіни.

Величезні.

Сірі.

З укріпленнями і вежами, на яких горіли бліді вогні.

— Це і є…? — тихо спитала вона.

— Орден попелу, — відповів Данило.

Чорт одразу скривився.

— Мені вже не подобається.

— Ти це казав уже десять разів, — зітхнула Мирослава.

— І жодного разу не помилився.

Ворота відчинилися ще до того, як вони підійшли.

Наче їх уже чекали.

— Це точно не насторожує, — пробурмотів чорт.

Всередині було… інакше.

Чисто.

Структуровано.

Солдати.

Мисливці.

Священні символи на стінах.

І погляди.

Багато поглядів.

Усі дивилися на Мирославу.

На чорта.

І особливо — на Моргата.

— Я відчуваю любов, — тихо сказав чорт. — Прямо море любові.

Один із мисливців прошепотів іншому:

— Це вона…

— Та сама?

— Та, що відкрила небо…

Мирослава напружилася.

Данило різко сказав:

— Досить.

Вони пройшли у внутрішній двір.

І там їх уже чекали.

Старий чоловік у довгому темному плащі.

Його волосся було сивим.

А очі — надто уважними.

— Нарешті, — сказав він.

Данило схилив голову.

— Наставнику.

Чорт прошепотів:

— О, ще один важливий тип.

Старий подивився прямо на Мирославу.

— Ти.

Мирослава не відвела погляду.

— Я.

Він зробив крок ближче.

— Ти відкрила печать.

— І закрила.

Він трохи посміхнувся.

— Так.

Його погляд змінився.

— Але ціна була велика.

Мирослава мовчала.

— Ти втратила силу…

— І повернула її, — тихо сказала вона.

Старий нахмурився.

— Що ти маєш на увазі?

Мирослава підняла руку.

І на секунду в її долоні з’явилося світло.

І тінь.

Разом.

Старий різко вдихнув.

— Неможливо…

Чорт тихо сказав:

— О, повір, ми вже це проходили.

Данило подивився на наставника.

— Що це означає?

Старий довго мовчав.

Потім сказав:

— Це означає…

Він подивився на Мирославу.

— Що вона більше не просто відьма.

Тиша впала.

— А хто тоді? — спитав Данило.

Старий відповів повільно:

— Вона — носій рівноваги.

Чорт кліпнув.

— Це звучить дуже пафосно.

— І дуже небезпечно, — додав старий.

Мирослава нахмурилася.

— Поясніть.

Старий повернувся.

— Ідіть за мною.

Вони увійшли в головну залу.

Там, у центрі, була карта.

Не звичайна.

Вона світилася.

На ній були позначені місця.

Темні точки.

Десятки.

Мирослава відчула холод.

— Це…

— Печаті, — сказав старий. — І ті, що вже тріснули.

Чорт тихо сказав:

— Їх… так багато?

— Більше, ніж ми думали.

Данило стиснув кулаки.

— І що тепер?

Старий подивився на Мирославу.

— Тепер усе залежить від неї.

— Чому від мене?!

— Бо ти вже пов’язана з ними.

Мирослава похитала головою.

— Я не хочу…

— Це не має значення.

Його голос став жорстким.

— Вибору більше немає.

Чорт зробив крок вперед.

— Ей. Полегше.

Старий подивився на нього холодно.

— Ти демон.

— І що?

— Ти не розумієш масштабу.

Чорт усміхнувся.

— О, я дуже добре розумію. Просто мені не подобається, коли хтось говорить їй, що робити.

Мирослава глянула на нього.

І на секунду… посміхнулася.

Старий повернувся до карти.

— Якщо печаті впадуть…

Він провів рукою по темних точках.

— Світ зміниться.

— Як? — тихо спитала Мирослава.

Старий подивився прямо на неї.

— Він перестане бути людським.

Тиша.

Чорт тихо пробурмотів:

— Ну, це вже серйозно.

Моргат, який весь час мовчав, раптом сказав:

— Це вже почалося.

Усі повернулися до нього.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Данило.

Моргат дивився на карту.

— Вони рухаються швидше.

— Хто?

Він відповів тихо:

— Ті, що за печатями.

І в ту ж мить карта спалахнула.

Одна з точок…

згасла.

Старий різко повернувся.

— Ні…

— Що це значить? — напружено спитала Мирослава.

Старий відповів тихо:

— Ще одна печать впала.

У залі стало холодно.

Чорт повільно сказав:

— І… що тепер вилізе звідти?

Ніхто не відповів.

Але десь далеко…

в іншому місці світу…

щось уже зробило перший крок назовні.