Глава 16 Клятва перед бурею

Фортеця повільно стихала.

Пил осідав у повітрі, уламки ще зрідка падали зі стелі, але найгірше вже минуло. Тиша після вибуху сили здавалася неприродною.

Мирослава стояла посеред зали.

Її руки ще тремтіли.

Але магія… була з нею.

І вона більше не лякала так, як раніше.

Чорт обійшов її колом, уважно розглядаючи.

— Ну що, — сказав він, — скажи чесно… ти тепер можеш випадково знищити місто?

Мирослава зітхнула.

— Я постараюся не перевіряти.

— Шкода. Було б ефектно.

Данило підійшов ближче.

Його погляд був уже іншим.

Не лише підозра.

Щось більше.

— Ти змінилася.

Мирослава кивнула.

— Я знаю.

— Це небезпечно.

Чорт одразу втрутився:

— Вона й була небезпечною.

— Я говорю не про це, — холодно відповів Данило.

Моргат стояв осторонь, спостерігаючи.

— Він правий, — сказав він.

Мирослава подивилася на нього.

— І ти теж?

— Ти тепер пов’язана не тільки з печатями.

— А з чим ще?

Моргат зробив крок ближче.

— З тим, що за ними.

У повітрі стало холодніше.

Чорт тихо пробурмотів:

— Це знову звучить як дуже погана новина.

Мирослава стиснула кулаки.

— Але я контролюю це.

— Поки що, — відповів Моргат.

Данило втрутився:

— Нам потрібно рухатися.

— Куди? — спитала Мирослава.

— Орден має базу.

Чорт одразу скривився.

— Ні.

— Так, — спокійно відповів Данило.

— Я не піду до місця, де мене гарантовано спробують убити.

— Тебе спробують убити скрізь.

Чорт задумався.

— Аргумент приймається… але мені все одно не подобається.

Мирослава подивилася на Данила.

— Там є відповіді?

— Є те, що ми знаємо.

— І цього достатньо?

Данило зробив паузу.

— Ні.

Чорт пирхнув.

— Чудово. Ідеальне місце.

Моргат тихо сказав:

— Але це початок.

Усі подивилися на нього.

— Чого?

— Війни.

Тиша впала важко.

Мирослава відчула, як холод знову торкнувся серця.

— Вона вже почалася?

Моргат кивнув.

— Коли ти відкрила печать.

Чорт додав:

— І коли ти відкрила ще одну.

— Я закрила її!

— Так, — сказав Моргат. — Але тепер вони знають шлях.

Данило стиснув спис.

— Хто “вони”?

Моргат подивився в темряву зруйнованої стіни.

— Те, що стоїть за Тінню Безодні.

Чорт тихо сказав:

— Я навіть не хочу знати.

— Тобі доведеться, — відповів Моргат.

Мирослава глибоко вдихнула.

— Добре.

Усі повернулися до неї.

— Ми йдемо до вашої бази, — сказала вона Данилу.

Чорт закотив очі.

— Звісно.

— Ми дізнаємося все, що зможемо.

— Це звучить як пастка, — буркнув він.

— І ми підготуємося.

Моргат уважно дивився на неї.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

— Ні.

І ледь усміхнулася.

— Але я більше не тікаю.

Тиша.

Потім Чорт зітхнув.

— Ну що ж… значить буде весело.

Данило повернувся до виходу.

— Вирушаємо зараз.

— Без відпочинку? — здивувався один із мисливців.

— Часу немає.

Мирослава ще раз глянула на книгу.

Вона лежала тихо.

Наче звичайна.

Але вона знала…

це не так.

Чорт помітив її погляд.

— Не думай про це.

— Я повинна.

— Ні.

Він серйозно подивився на неї.

— Деякі речі краще не чіпати.

Мирослава тихо відповіла:

— Я вже це зробила.

Вони вийшли з фортеці.

Сонце піднялося вище.

Але світ не здавався світлішим.

Моргат ішов трохи позаду.

Чорт поруч із Мирославою.

Данило попереду.

І всі відчували одне й те саме.

Щось змінюється.

Щось наближається.

І далеко…

за межами їхнього світу…

Тінь Безодні відкрила очі.

І цього разу…

вона вже не чекала.