Глава 15 Між світлом і темрявою

Світ розірвався навпіл.

Світло і темрява зіткнулися в центрі зали, розходячись хвилями, що трясли кам’яні стіни фортеці. Символи на підлозі палали, наче живі.

Мирослава стояла в самому центрі.

Її тіло тремтіло.

Її очі світилися.

Один — сріблом.
Другий — темрявою.

Чорт повільно відступив.

— Окей… я не панікую… я зовсім не панікую…

— Замовкни, — тихо сказав Данило, не відводячи погляду.

Мирослава підняла руки.

Сила вирувала в ній.

І вона не знала, як її зупинити.

— Я… не контролюю це… — прошепотіла вона.

Темна Мирослава стояла навпроти.

Спокійна.

Наче чекала цього моменту.

— Контроль — це ілюзія, — сказала вона. — Є тільки вибір.

— Я не хочу цього!

— Але ти вже це маєш.

Світло вирвалося з рук Мирослави.

І разом із ним — тінь.

Хвиля сили пройшла по залі.

Тіні відлетіли назад.

Мисливці попадали на коліна.

Навіть Данило ледве втримався.

Чорт притиснувся до стіни.

— Відьмо! Ти зараз або врятуєш нас… або знищиш!

— Я намагаюся!

Темна Мирослава зробила крок вперед.

— Ні.

Її голос став холодним.

— Ти борешся.

— Бо я не хочу стати тобою!

— Ти вже не можеш залишитися собою.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яку магію.

Мирослава завмерла.

— Що…?

Тінь нахилилася ближче.

— Ти відкрила печаті.
Ти торкнулася безодні.
Ти впустила її в себе.

— Ні…

— Так.

Слова різали, як ніж.

— І тепер ти — щось нове.

Мирослава подивилася на свої руки.

Світло і темрява перепліталися між пальцями.

— Я… монстр?

Чорт різко сказав:

— Ні!

Усі подивилися на нього.

Навіть тінь.

Він знизав плечима.

— Ну, принаймні не більший, ніж я.

Мирослава слабо усміхнулася крізь біль.

— Це не допомагає…

— Я стараюся!

Темна Мирослава тихо сказала:

— Він правий.

Чорт кліпнув.

— Що?

— Вона не монстр.

Тінь зробила ще крок.

— Вона — можливість.

Мирослава підняла голову.

— Для чого?

Тінь усміхнулася.

— Відкрити всі печаті.

— НІ!

Сила знову вибухнула.

Зала затремтіла.

Каміння почало падати зі стелі.

Данило крикнув:

— Вивести всіх!

Мисливці почали відступати.

Але вихід був перекритий.

Тіні знову піднялися.

Моргат раптом з’явився в темряві.

Наче вирізаний із тіні.

— Досить!

Усі завмерли.

Мирослава широко розплющила очі.

— Ти… живий…

Він подивився на неї.

— Поки що.

Чорт видихнув.

— О, нарешті хоч щось хороше.

Моргат перевів погляд на тінь.

— Ти не маєш влади тут.

Темна Мирослава усміхнулася.

— Вже маю.

— Ні.

Його голос став холодним.

— Поки вона не обере.

Мирослава здригнулася.

— Обере що…?

Моргат подивився прямо на неї.

— Себе.

Тиша.

Навіть тіні завмерли.

Темна Мирослава тихо сказала:

— Це не допоможе.

— Побачимо.

Моргат підійшов ближче до Мирослави.

— Слухай мене.

Вона ледве дихала.

— Я не знаю, як це зупинити…

— І не треба.

Він поклав руку на її плече.

— Ти не повинна це знищувати.

— Тоді що?

— Ти повинна це прийняти.

Вона похитала головою.

— Я боюся…

— Я знаю.

Його голос став тихішим.

— Але страх — це не слабкість.

Він нахилився ближче.

— Це вибір.

Мирослава закрила очі.

Сила всередині неї вирувала.

Світло.

Темрява.

Два полюси.

І вона між ними.

Темна Мирослава тихо сказала:

— Якщо ти відмовишся…

— Я не відмовлюся, — перебила Мирослава.

Вона відкрила очі.

І вперше в них не було паніки.

Лише рішення.

— Але я і не піддамся.

Тиша.

Світло і темрява навколо неї раптом… зупинилися.

Заспокоїлися.

Наче чекали.

Моргат тихо сказав:

— Ось так…

Темна Мирослава нахмурилася.

— Це не кінець.

— Я знаю.

Мирослава підняла руку.

І сила в ній перестала бути хаосом.

Вона стала… керованою.

Срібло і темрява злилися в одне.

Нове.

І вона тихо сказала:

— Це — моє.

Хвиля сили розійшлася по залі.

Тіні зникли.

Коло розсипалося.

Книга зачинилася з глухим ударом.

Темна Мирослава почала розчинятися.

— Ти ще повернешся до мене…

— Ні, — спокійно сказала Мирослава.

— Я вже не та, ким ти думаєш.

Тінь усміхнулася востаннє.

— Саме тому я повернуся.

І зникла.

Тиша.

Зала стояла напівзруйнована.

Мисливці повільно піднімалися.

Чорт подивився на Мирославу.

— Ну що ж…

Він уважно її оглянув.

— Тепер ти офіційно ще страшніша.

Мирослава видихнула.

— Дякую.

Моргат дивився на неї.

— Ти зробила перший крок.

— До чого?

Він відповів тихо:

— До війни.

Данило підійшов ближче.

— Тоді нам потрібно готуватися.

Мирослава подивилася на свої руки.

Сила була там.

Інша.

Але її.

— Так, — сказала вона.

— Бо наступного разу…

Вона підняла очі.

І вони блиснули.

— Я не буду тікати.

І десь далеко…

за межами світу…

Тінь Безодні тихо засміялася.