Глава 14 Дзеркало без душі

Двері грюкнули так, що пил посипався зі стелі.

Темрява впала на залу, мов важка завіса.

Мирослава не рухалась.

Перед нею стояла… вона.

Та сама постава. Те саме обличчя.

Але щось було не так.

Очі.

Вони були порожні.

Не темні — а саме порожні.

Наче там нічого не залишилося.

Чорт тихо прошепотів:

— Ну, я бачив багато дивного… але це вже занадто.

Темна Мирослава усміхнулася.

— Ти завжди все перетворюєш на жарт.

Чорт завмер.

— О, чудово. Вона ще й мене знає.

— Я знаю все, що знає вона, — відповіла тінь.

Вона зробила ще один крок.

Мирослава відступила.

— Ти не я.

— Ні, — тихо сказала тінь. — Я — ти без страху.

— Це не правда.

— Правда.

Голос став холоднішим.

— Ти боїшся своєї сили.

— Я втратила її.

Тінь засміялася.

І цей сміх луною прокотився по залі.

— Ти так думаєш?

Раптом повітря здригнулося.

Свічки, які давно згасли, спалахнули чорним полум’ям.

Мисливці підняли зброю.

— Що це за чари…?!

Данило крикнув:

— Усім бути напоготові!

Темна Мирослава підняла руку.

І тіні на стінах почали рухатися.

Вони відривалися від каменю.

Ставали живими.

Чорт скривився.

— А ось і масовка.

Мирослава стиснула кулаки.

— Це не реально…

— Це ти, — прошепотіла тінь. — Просто ти цього ще не прийняла.

— Замовкни!

— Прийми це.

Тінь раптом опинилася прямо перед нею.

Занадто швидко.

Мирослава навіть не встигла відреагувати.

— Ти відкрила печать.

— Я її закрила!

— І тим самим… прив’язала себе до неї.

Мирослава завмерла.

— Що…?

Чорт напружився.

— Це звучить дуже погано.

Тінь нахилилася ближче.

— Ти тепер — частина замка.

— Ні…

— І частина ключа.

Мирослава відчула, як щось холодне рухається всередині неї.

Слабке.

Ледь помітне.

Але… знайоме.

— Ні… це неможливо…

— Можливо.

Тінь поклала руку їй на груди.

І Мирослава задихнулася.

Перед очима спалахнули образи.

Печаті.

Двері.

Безодня.

І щось велике за нею.

Щось, що чекало.

— Ти відчуваєш? — прошепотіла тінь.

Мирослава впала на коліна.

— Зупинись…

— Це тільки початок.

Чорт кинувся вперед.

— Забери від неї руки!

Він ударив тінь.

Але…

його рука пройшла крізь неї.

— Ауч… — сказав він. — Це було образливо.

Тінь навіть не повернулася до нього.

— Ти не можеш мене зупинити.

Мисливці відкрили вогонь.

Арбалетні болти пролетіли крізь темну Мирославу.

Наче її не існувало.

Данило стиснув зуби.

— Вона не матеріальна!

Чорт буркнув:

— Дякую, капітане очевидність.

Тінь підняла Мирославу за підборіддя.

— Подивись на мене.

Вона змусила її підняти очі.

— Ти — не жертва.

— Я не така, як ти…

— Ні.

Тінь усміхнулася.

— Ти станеш гіршою.

І в ту ж мить…

вона різко відступила.

Зала затремтіла.

Книга в центрі почала світитися темним світлом.

Сторінки знову закрутилися.

І на підлозі з’явилося коло.

Символи спалахнули.

Чорт різко сказав:

— О ні, це вже точно ритуал.

Данило крикнув:

— Зруйнувати коло!

Мисливці кинулися вперед.

Але тіні піднялися зі стін.

І перегородили шлях.

Темна Мирослава підняла руки.

— Якщо ти не приймеш це добровільно…

Вона подивилася прямо в очі Мирославі.

— Я змушу тебе.

Мирослава ледве піднялася.

Серце калатало.

— Я не дам тобі…

— Ти вже дала.

Світло і темрява зійшлися в колі.

І раптом…

Мирослава відчула щось.

Те саме.

Слабке.

Але реальне.

Іскра.

Її магія.

Вона задихнулася.

— Я… відчуваю…

Чорт різко повернувся до неї.

— Скажи, що це добре!

Мирослава подивилася на свої руки.

Вони тремтіли.

І між пальцями з’явилося світло.

Слабке.

Але живе.

Тінь усміхнулася.

— Бачиш?

Вона зробила крок назад.

— Ти не втратила силу.

— Тоді що…?

— Ти просто не знала, як її взяти.

Світло в руках Мирослави спалахнуло сильніше.

Але разом із ним…

з’явилася тінь.

Чорт прошепотів:

— Ох… це не добре…

Мирослава дивилася на свою магію.

Вона була… іншою.

Не тільки світло.

І не тільки темрява.

Щось між.

Тінь тихо сказала:

— Ось справжня ти.

І в ту ж мить коло спалахнуло.

І сила вирвалася назовні.

Зала здригнулася.

А Мирослава закричала.

Бо зрозуміла…

вона більше не знає, ким стала.