Глава 12 Ціна сили

Темрява була тихою.

Без голосів.
Без тіней.
Без болю.

Мирослава повільно відкрила очі.

Над нею було небо.

Світле.

Спокійне.

Наче нічого й не сталося.

Вона лежала на траві біля своєї хатини.

— Жива… — прошепотіла вона.

— На жаль, — почувся знайомий голос поруч.

Мирослава повернула голову.

Чорт сидів біля неї, спершися на стіну хатини.

— Ти міг би хоча б раз сказати щось приємне.

— Я сказав. Ти жива.

Вона слабо усміхнулася.

— Справедливо.

Вона спробувала піднятися.

І відразу зрозуміла…

щось не так.

Магія.

Її не було.

Взагалі.

Мирослава завмерла.

— Ні…

Чорт подивився на неї уважніше.

— Ти теж це відчула?

— Я… нічого не відчуваю…

Її голос затремтів.

— Ні трав… ні енергії… ні печатей…

Вона різко піднялася на ноги.

— НІ!

Вона простягнула руку.

Спробувала викликати світло.

Хоч щось.

Але нічого не сталося.

Лише порожнеча.

Чорт повільно встав.

— Ну… у мене для тебе дві новини.

Мирослава подивилася на нього.

— Почни з поганої.

— Ти витратила всю свою силу.

Вона стиснула кулаки.

— А друга?

Чорт усміхнувся криво.

— Це була не вся погана новина.

Мирослава мовчала.

Чорт продовжив:

— Ти не просто витратила магію.

Він подивився на неї серйозно.

— Ти її… віддала.

У грудях Мирослави стало холодно.

— Назавжди?

Чорт знизав плечима.

— Можливо.

Вона відвернулася.

Ліс здавався іншим.

Порожнім.

— Я… більше не відьма?

Чорт тихо сказав:

— Поки що — ні.

Вона довго мовчала.

Потім тихо запитала:

— Моргат…?

Чорт не відповів одразу.

І цього було достатньо.

— Він залишився там, — сказав він нарешті.

Мирослава заплющила очі.

— Він загинув?

Чорт похитав головою.

— Я не знаю.

Вона стиснула зуби.

— Ми маємо повернутися.

— Ні.

Вона різко повернулася до нього.

— Що значить “ні”?!

— Це значить — ні.

Чорт зробив крок ближче.

— Ти зараз без сили.

— Мені байдуже!

— А мені — ні.

Мирослава дивилася на нього.

— Він нас врятував.

— Я знаю.

— І ми просто… залишимо його?

Чорт мовчав.

Потім тихо сказав:

— Ми не допоможемо йому, якщо помремо.

У цей момент двері хатини тихо скрипнули.

Обидва різко повернулися.

На порозі стояв Данило.

За ним — кілька мисливців.

Вони виглядали виснаженими.

Але живими.

Данило подивився на Мирославу.

— Ти прокинулася.

— Ви тут…?

— Ми відступили разом із вами.

Він оглянув її.

— Ти це зробила.

Мирослава тихо сказала:

— І втратила все.

Данило мовчав кілька секунд.

Потім відповів:

— Ти врятувала людей.

— Я відкрила це.

— І закрила.

Чорт тихо пробурмотів:

— Ну, майже.

Данило подивився на нього.

— Демон.

— Людина зі списом.

Вони на секунду зустрілися поглядами.

І не вбили один одного.

Це вже було дивно.

Данило знову звернувся до Мирослави.

— Ми знаємо, що це ще не кінець.

Вона кивнула.

— Я теж.

— Ті тіні… вони не зникли повністю.

Чорт тихо сказав:

— І те велике щось теж.

Мирослава стиснула кулаки.

— Воно сказало… що знайде мене.

Усі замовкли.

Данило повільно сказав:

— Тоді воно прийде.

Чорт зітхнув.

— О, прекрасно.

Мирослава підняла голову.

— Тоді ми будемо готові.

Данило подивився на неї.

— Ти без магії.

— Поки що.

Він трохи подумав.

Потім сказав:

— Є місце.

Чорт насторожився.

— Мені вже не подобається.

— Стара фортеця.

— О, тепер точно не подобається.

Данило продовжив:

— Там зберігаються знання про печаті.

Мирослава напружилася.

— Про такі, як я?

— Можливо.

Чорт тихо сказав:

— Це звучить як пастка.

— А ще це звучить як шанс, — відповіла Мирослава.

Вона подивилася на нього.

— Я не залишу це так.

Чорт зітхнув.

— Я знав, що ти це скажеш.

Данило кивнув.

— Ми вирушаємо на світанку.

Мирослава подивилася на небо.

Світало.

Новий день.

Але відчуття було…

ніби все тільки починається.

Чорт тихо сказав:

— Відьмо.

— Що?

— У мене дуже погане передчуття.

Вона слабо усміхнулася.

— У тебе завжди погане передчуття.

— Ні.

Він подивився в темний ліс.

— Цього разу — гірше.

Мирослава теж подивилася туди.

І на секунду їй здалося…

що між деревами хтось стоїть.

І дивиться на неї.

Нерухомо.

Без обличчя.

Вона моргнула.

І постать зникла.

Але холод залишився.

І тихий шепіт пролунав у її голові:

— Я вже поруч…