Глава 11 Те, що дивиться з неба

Небо тріснуло.

Темна тріщина розійшлася, як розрізана тканина, і з неї повільно почала спускатися істота.

Величезна.

Набагато більша за Гаррагора.

Вона не мала чіткої форми — лише силует, що постійно змінювався. Наче сама темрява намагалася стати тілом.

І в центрі цієї безодні…

відкрилися очі.

Десятки.

Можливо — сотні.

Вони дивилися вниз.

На ліс.

На людей.

На Мирославу.

Чорт повільно зробив крок назад.

— Я передумав…

— Про що? — прошепотіла Мирослава, все ще стоячи в сяйві срібної магії.

— Про “гірше вже не буде”.

Моргат дивився в небо, не кліпаючи.

— Це… не просто слуга.

Данило стиснув спис.

— Що це за тварюка?!

Моргат тихо відповів:

— Це частина Тіні Безодні.

У лісі стало ще темніше.

Навіть місяць зник за чорним розривом у небі.

Істота почала опускатися нижче.

Повітря стало важким.

Кожен подих давався з труднощами.

Мирослава відчула, як її сила починає слабшати.

Світло навколо неї тремтіло.

— Я… не можу… тримати це…

Чорт різко сказав:

— І не треба!

— Що?

— Ти зараз зламаєш ще щось!

Моргат кивнув.

— Він правий.

Мирослава ледве стояла на ногах.

— Але якщо я зупинюся… воно прийде.

Моргат подивився на неї.

— Воно вже тут.

Істота з неба раптом видала звук.

Не крик.

Не рев.

А щось середнє між шепотом і скреготом.

І цей звук пройшов прямо крізь голови всіх.

Мисливці попадали на коліна.

Один із них закричав:

— Воно… в голові…!

Данило стиснув зуби.

— Не слухайте!

Чорт затулив вуха.

— Погана новина… це не допомагає!

Мирослава схопилася за голову.

Голос звучав у ній.

— Ключ…
Печаті…
Відкрий…

— НІ! — крикнула вона.

Світло навколо неї спалахнуло сильніше.

Істота в небі завмерла.

Моргат різко подивився на неї.

— Не слухай його!

Чорт додав:

— Серйозно, це найгірша ідея!

Мирослава задихалася.

— Воно… говорить зі мною…

— Я знаю, — сказав Моргат. — Бо ти пов’язана з печатями.

Істота почала опускатися ще швидше.

З неї почали відриватися шматки темряви.

Вони падали вниз.

І коли торкалися землі…

перетворювалися на нових тіней.

— Їх стає більше! — крикнув один із мисливців.

Данило різко сказав:

— Відступаємо!

— Куди?! — відповів інший.

— Куди завгодно, тільки не під цим!

Чорт подивився на Мирославу.

— Відьмо, у мене є дуже поганий план.

— Кажи!

— Ми тікаємо.

— Це не план!

— Це найкраще, що в мене є!

Моргат різко сказав:

— Ні.

Він зробив крок вперед.

— Я затримаю його.

Чорт подивився на нього.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ти не зможеш.

Моргат спокійно відповів:

— Зможу на кілька хвилин.

Мирослава похитала головою.

— Ні! Ми не залишимо тебе!

Моргат подивився на неї.

І вперше його голос став м’якшим.

— Якщо ти залишишся… усе закінчиться тут.

Вона мовчала.

Істота вже майже торкалася лісу.

Її очі світилися прямо над ними.

— Йди, — сказав Моргат.

Чорт тихо додав:

— Він правий.

Мирослава стиснула кулаки.

— Ми повернемося.

Моргат ледь усміхнувся.

— Я на це розраховую.

Він підняв руки.

Його тіні вирвалися в небо.

Вони обгорнули істоту.

І на кілька секунд…

вона зупинилася.

— ЗАРАЗ! — крикнув він.

Чорт схопив Мирославу за руку.

— БІЖИМО!

Мисливці теж почали відступати.

Данило останнім кинув погляд на Моргата.

— Ми ще зустрінемось!

Моргат нічого не відповів.

Він тримав істоту.

Але його тіні вже тріщали.

Мирослава бігла через ліс.

Серце калатало.

Голос у її голові не зникав.

— Повернись…
Відкрий…

— Замовкни! — крикнула вона.

Чорт біг поруч.

— Він не замовкне!

— Я знаю!

Позаду пролунав вибух.

Світло і темрява зіткнулися.

Земля затремтіла.

Мирослава озирнулася.

Небо горіло.

І вона побачила…

як тіні Моргата розриваються.

— НІ…

Чорт потягнув її вперед.

— Не дивись!

Але було пізно.

Істота вирвалася.

І її величезна рука потягнулася вниз.

До лісу.

До них.

Чорт тихо прошепотів:

— Скажи, що в тебе є ще одна божевільна ідея…

Мирослава задихалася.

— Є…

— Я вже боюся.

Вона різко зупинилася.

— Якщо я ключ…

Чорт подивився на неї.

— Так?

Вона повернулася до темряви.

Її очі знову засвітилися сріблом.

— Тоді я можу не тільки відкривати.

Вона підняла руку.

— Я можу закривати.

Чорт застиг.

— Відьмо… не роби дурниць…

Але вона вже почала говорити.

Старі слова.

Ще старіші, ніж раніше.

І небо раптом відповіло.

Тріщина почала рухатися.

Закриватися.

Істота заревіла.

Чорт прошепотів:

— О ні…

Мирослава відчула, як її сила зникає.

Повністю.

До останньої краплі.

Але тріщина повільно…

закривалася.

І в останню секунду істота з неба подивилася прямо на неї.

І прошепотіла:

— Я знайду тебе.

Тріщина закрилася.

Небо стало звичайним.

Ліс знову затих.

Мирослава впала на землю.

Світ потемнів.

І перед тим як знепритомніти, вона почула голос чорта:

— Ну все…

тепер у нас справжні проблеми.