Глава 9 Мисливці у тумані

Нічний ліс був тихим.

Занадто тихим.

Мирослава сиділа на холодній траві, намагаючись зрозуміти, що сталося. Її голова все ще паморочилася від сили, яка пройшла крізь неї в пеклі.

Чорт сидів поруч і тер скроню.

— Ну що ж… — пробурмотів він. — Це було… цікаво.

— Ти називаєш це цікавим? — тихо сказала Мирослава.

— Я живий. Для чорта це вже хороший день.

Моргат стояв біля дерев, дивлячись у темряву лісу.

Його срібні очі світилися слабким холодним світлом.

Він раптом сказав:

— Нас уже шукають.

Мирослава підняла голову.

— Демони?

— Ні.

У цей момент у лісі пролунав хрускіт гілки.

Чорт повільно повернув голову.

— Люди.

Мирослава напружилася.

— Люди?

Із туману між деревами почали з’являтися постаті.

П’ять.

Шість.

Сім.

Вони були одягнені в темні плащі, а в руках тримали дивну зброю: довгі списи, арбалети та срібні ліхтарі.

Світло цих ліхтарів було блідим і холодним.

Один із людей зробив крок уперед.

— Не рухатися!

Мирослава повільно піднялася.

— Ми не вороги.

Чоловік зняв капюшон.

Його обличчя було суворим, із довгим шрамом через щоку.

— Відьма.

Він подивився на чорта.

— І демон.

Потім на Моргата.

І тут його очі звузилися.

— І ще один.

Інші мисливці підняли зброю.

Чорт тихо прошепотів:

— О, чудово.

— Хто вони? — тихо запитала Мирослава.

Моргат відповів:

— Орден попелу.

Мирослава нахмурилася.

— Я ніколи про них не чула.

Чорт тихо засміявся.

— Це тому, що вони зазвичай не залишають свідків.

Чоловік зі шрамом підняв руку.

— Я капітан Данило.

Мирослава здригнулася.

— Ви мисливці на відьом?

— Ми мисливці на темряву.

Він подивився на Моргата.

— І на тих, хто її приносить.

Один із мисливців підняв срібний ліхтар.

Його світло впало на Моргата.

І раптом тіні за його спиною зашипіли.

— Бачите? — сказав інший мисливець. — Він демон.

Данило холодно відповів:

— Я бачу.

Мирослава зробила крок вперед.

— Слухайте. Ми щойно—

— Замовкни, відьмо.

Його голос був твердим.

— Ми бачили небо.

— Що?

— Чорну тріщину над лісом.

Мирослава відчула холод.

Данило продовжив:

— І ми знаємо, що це означає.

Чорт тихо пробурмотів:

— Нічого хорошого.

Мисливці направили арбалети на них.

— Ви відкрили щось, — сказав Данило. — Щось, що не повинно існувати.

Моргат спокійно відповів:

— Це правда.

Мисливці напружилися.

— Тоді ви підете з нами.

Чорт скривився.

— А якщо ні?

У ту ж мить десяток арбалетів клацнули.

— Тоді ми вас уб’ємо.

У лісі стало тихо.

Мирослава повільно сказала:

— Якщо ви нас уб’єте… стане тільки гірше.

Данило холодно посміхнувся.

— Демони завжди так кажуть.

— Я не демон!

— Ти стоїш поруч із ними.

Чорт тихо сказав:

— Вона має рацію.

Данило подивився на нього.

— Ти говориш?

— Іноді навіть розумні речі.

Моргат раптом тихо сказав:

— Запізно.

Усі повернули голови.

Ліс раптом став холоднішим.

Туман почав рухатися.

І з нього повільно вийшли постаті.

Високі.

Тонкі.

Наче зроблені з темряви.

У них не було облич.

Лише порожні тіні.

Мисливці миттєво підняли зброю.

— Що це за біси…?

Чорт тихо відповів:

— Не біси.

Моргат сказав холодно:

— Це слуги Тіні Безодні.

Тіні повільно оточували галявину.

Їх ставало все більше.

Данило стиснув спис.

— Усім приготуватися!

Мирослава відчула, як її магія знову прокидається.

Чорт подивився на неї.

— Відьмо.

— Що?

— Якщо ти знову випадково відкриєш щось…

— Я намагаюся цього не робити!

Тіні зробили ще один крок ближче.

І одна з них прошепотіла:

— Ми прийшли… за печаттю.

Моргат напружився.

— Вони шукають тебе.

Мирослава прошепотіла:

— Чому?

Моргат подивився прямо на неї.

— Бо тепер ти — ключ.

І в ту ж мить тіні кинулися вперед.

А мисливці й демони вперше змушені були битися… разом.