Глава 7 Звір із глибин пекла

Тріщина в кам’яній підлозі розширювалася.

Камінь тріщав, колони здригалися, а з глибини піднімався глухий рев, від якого мороз ішов по шкірі.

Мирослава ледве втрималася на ногах.

— Що… це таке? — прошепотіла вона.

Чорт дивився вниз, і вперше в його очах було не глузування, а справжня тривога.

— Це… погано.

— Я вже зрозуміла.

З тріщини раптом вирвалася величезна чорна лапа.

Вона була вкрита кам’яною лускою, а між пластинами текло червоне світло, ніби всередині горів вогонь.

Лапа вперлася в підлогу.

І почала підійматися істота.

Азраель розвів руки.

— Ласкаво прошу… мій останній аргумент.

Моргат дивився на це мовчки.

З темряви піднімалася величезна голова.

Очі істоти були величезними, як два палаючі кратери.

Її паща відкрилася.

Із неї вирвався жар, як із печі.

— Це Гаррагор, — тихо сказав чорт.

Мирослава повільно повернулася до нього.

— І що це означає?

— Це означає…
що Азраель щойно розбудив сторожа пекла.

Гаррагор виріс із тріщини майже до самої стелі.

Його тіло було схоже на суміш демона, дракона і кам’яної гори.

Кожен його рух змушував зал тремтіти.

Азраель підняв руку.

— Убий його.

Гаррагор повернув голову до Моргата.

Його очі загорілися ще яскравіше.

Моргат спокійно стояв посеред залу.

— Ти привів звіра, — сказав він тихо.

— Так.

— Це сміливо.

Азраель усміхнувся.

— Це необхідно.

Гаррагор заревів.

І рвонувся вперед.

Його лапа вдарила по підлозі з такою силою, що камінь розлетівся на шматки.

Мирослава крикнула:

— Обережно!

Але Моргат навіть не рухнувся.

Коли лапа вже майже торкнулася його…

він просто підняв руку.

І тінь навколо нього стала густою, як чорна вода.

Удар.

Гуркіт пройшов по всьому залу.

Але коли пил осів…

Моргат стояв на місці.

Його тінь тримала лапу чудовиська.

Гаррагор заревів ще голосніше.

Чорт тихо присвиснув.

— Непогано.

Мирослава дивилася на це з подивом.

— Він стримує його…

Але раптом тінь Моргата почала тріщати.

Звір був занадто сильний.

Гаррагор рвонув лапу вперед.

Моргат відлетів через половину залу й врізався в колону.

Камінь розсипався.

Азраель засміявся.

— Навіть давні демони падають.

Моргат повільно піднявся з уламків.

Його срібні очі стали холоднішими.

— Ти дуже хочеш померти, Азраелю.

— Ні.

Азраель спокійно відповів:

— Я просто хочу повернути своє серце.

Гаррагор знову заревів.

І цього разу він побіг прямо на Моргата.

Зал здригнувся.

Мирослава раптом відчула щось дивне.

Повітря навколо неї почало змінюватися.

Наче її магія…

прокидалася.

Чорт теж це відчув.

Він різко повернув голову до неї.

— Відьмо.

— Що?

— Ти щось робиш?

— Ні!

Але світло навколо її рук уже почало з’являтися.

Тонкі срібні нитки магії закрутилися в повітрі.

Моргат раптом подивився на неї.

Його очі розширилися.

— Це…

Азраель теж повернувся.

І вперше виглядав справді здивованим.

— Неможливо…

Мирослава відчула, як у грудях щось палає.

Її голос сам вирвався назовні.

Стародавні слова.

Яких вона ніколи не вчила.

—
Темрява слухає.
Пекло мовчить.
Печаті старі — прокиньтесь…
—

У залі раптом загорілися символи.

Старі.

Дуже старі.

Навіть старші за демонів.

Чорт прошепотів:

— Я не вірю…

Гаррагор раптом зупинився.

Його величезне тіло затремтіло.

Істота почала повільно опускатися на коліна.

Азраель різко крикнув:

— НІ!

Моргат дивився на Мирославу.

І тихо сказав:

— Ти не просто відьма…

Мирослава ледве дихала.

— Що відбувається…?

Моргат відповів:

— Ти… спадкоємиця печатей.

У залі настала мертва тиша.

А Гаррагор повільно схилив голову перед Мирославою.

Чорт тихо сказав:

— Відьмо…

— Що?

— Схоже…

ти щойно стала найнебезпечнішою істотою в пеклі.

Але в ту ж мить срібні символи раптом почали тріщати.

Мирослава відчула різкий біль.

Моргат різко крикнув:

— Стій!

Але було пізно.

Один із символів розірвався.

І з тріщини вирвався новий темний вогонь.

Ще темніший.

Ще давніший.

Азраель тихо прошепотів:

— О… ні.

Чорт зблід.

— Якщо це те, що я думаю…

Мирослава ледве прошепотіла:

— Що…?

Чорт подивився на тріщину.

І відповів:

— Ти щойно зламала одну з печатей…
які тримали щось гірше за демонів.

І з темряви почувся новий голос.

Старий.

Холодний.

— Нарешті…

двері відкрилися.