Глава 6 Те, що спало в темряві

Чорне полум’я розширювалося.

Воно росло, як жива істота, поглинаючи світло червоних вогнів у залі. Демони почали відступати, а їхні очі загорілися тривогою.

Мирослава стояла, не рухаючись.

Полум’я кружляло перед нею, наче темний вихор.

Із нього поступово формувалася постать.

Спочатку — тінь.

Потім — довгі руки.

А потім очі.

Два холодні срібні вогні відкрилися в темряві.

По залу пройшов глухий шепіт.

— Неможливо…
— Він був запечатаний…
— Він не може повернутися…

Азраель зробив ще один крок назад.

— Це… не може бути правдою.

Чорт повільно підвівся.

Його рана знову почала кровоточити.

— Може, — тихо сказав він.

Полум’я раптом зникло.

І на його місці стояла постать.

Вона була схожа на людину.

Але лише здалеку.

Її шкіра була темною, як ніч без зірок. Довге волосся спадало на плечі, а за спиною повільно рухалися тіні, ніби живі крила.

Він подивився на свої руки.

І тихо сказав:

— Скільки… часу минуло?

Його голос був тихим.

Але від нього задрижали навіть кам’яні колони.

Азраель прошепотів:

— Моргат…

Ім’я розлетілося по залу, як удар грому.

Демони почали відступати ще далі.

Мирослава тихо запитала:

— Хто це?

Чорт подивився на неї.

— Давній демон.

— І?

— Дуже давній.

Моргат повільно підняв голову.

Його срібні очі ковзнули по залу.

Потім зупинилися на Азраелі.

— Ти… новий князь?

Азраель напружився.

— Я правлю цим колом пекла.

Моргат ледь усміхнувся.

— Тимчасово.

У залі стало ще тихіше.

Азраель стиснув кулаки.

— Ти був запечатаний тисячі років.

— Так.

— У душі цього… чорта.

Моргат повернув голову до нього.

Чорт підняв руки.

— Не дивись на мене так. Я теж не знав.

Моргат уважно подивився на нього.

— Ти носив мене.

— Схоже на те.

Моргат задумався.

— Цікаво.

Його погляд раптом зупинився на Мирославі.

Відьма відчула, як по шкірі пробіг холод.

— А ти… — тихо сказав він.

— Я… Мирослава.

Моргат повільно підійшов ближче.

— Людська відьма.

— Так.

— Це ти розірвала печать.

Мирослава похитала головою.

— Я просто витягувала серце.

Моргат трохи усміхнувся.

— Саме тому ти і змогла.

Азраель різко сказав:

— Досить!

Його голос ударив по залу.

— Ти не повернеш свою владу.

Моргат повільно повернув голову.

— Владу?

Він тихо засміявся.

— Я навіть ще не вирішив, чи хочу її.

Азраель підняв руку.

І в ту ж мить десятки демонів кинулися вперед.

Величезні тіні рвонулися до Моргата.

Мирослава інстинктивно зробила крок назад.

— Почалося…

Чорт тихо сказав:

— Зараз буде цікаво.

Перший демон вдарив Моргата.

Але рука просто…

пройшла крізь нього.

Тінь Моргата розтеклася по підлозі.

І раптом виросла позаду демона.

Темна рука схопила істоту за голову.

І демон зник.

Просто розсипався попелом.

У залі вибухнув гул.

Моргат навіть не обернувся.

— Слабко, — сказав він.

Азраель стиснув зуби.

— Убити його!

Демони кинулися вперед.

Але тіні Моргата раптом заповнили весь зал.

Вони піднімалися зі стін, із підлоги, з колон.

Крики демонів наповнили темряву.

Мирослава дивилася на це, не вірячи очам.

— Це… неможливо.

Чорт тихо відповів:

— Це пекло.

Через кілька секунд у залі знову стало тихо.

Демони зникли.

Лише попіл лежав на кам’яній підлозі.

Азраель стояв один.

Його очі горіли гнівом.

Моргат повільно підійшов до нього.

— Тепер поговоримо.

Азраель раптом усміхнувся.

— Ти думаєш, що переміг?

Моргат нахилив голову.

— Хіба ні?

Азраель клацнув пальцями.

І раптом увесь зал затремтів.

Глибоко під кам’яною підлогою щось прокинулося.

Мирослава відчула, як земля почала рухатися.

— Що це…?

Чорт тихо прошепотів:

— О ні…

Знизу почав підніматися глухий рик.

Азраель усміхнувся.

— Ти забув одну річ, Моргате.

Його очі спалахнули.

— Це моє пекло.

І кам’яна підлога раптом тріснула.

З глибини почала підніматися величезна чорна рука.

Моргат вперше виглядав здивованим.

А рик ставав усе гучнішим.

Чорт тихо сказав:

— Якщо це те, що я думаю…

Мирослава прошепотіла:

— Що?

Чорт повільно відповів:

— Тоді ми всі… дуже сильно влипли.

І з тріщини в підлозі почала підніматися істота розміром із цілу гору.