Глава 4 Гість із пекла

Двері хатини повільно відчинилися.

Скрип дерева розтягнувся в тиші так довго, що здавалося — сам час завмер.

Мирослава інстинктивно зробила крок назад.

Свічка на столі раптом почала тремтіти, її темно-фіолетове полум’я витягнулося тонкою ниткою.

Чорт теж підвів голову.

Його усмішка зникла.

— Ти ж казала… — тихо сказав він, — що твій захист тримає.

— Він має тримати, — відповіла Мирослава.

Але двері все одно відчинялися.

Ззовні ліс стояв темний і нерухомий. Демонів більше не було видно.

І це було ще страшніше.

Бо коли демони зникають…

значить з’явився хтось сильніший.

З темряви на порозі повільно з’явилася постать.

Спочатку було видно лише чоботи.

Чорні. Старі. Вкриті пилом.

Потім — довгий темний плащ.

І нарешті обличчя.

На перший погляд це був звичайний чоловік.

Високий. Худий. З блідою шкірою і темним волоссям.

Але його очі…

вони були абсолютно чорними.

Без зіниць.

Без світла.

— Добрий вечір, — спокійно сказав незнайомець.

Його голос був тихим.

Майже ввічливим.

Але від нього по спині Мирослави пробіг холод.

Чорт тихо прошепотів:

— Ти не уявляєш… як я не радий тебе бачити.

Чоловік посміхнувся.

— А я, навпаки, дуже радий.

Він повільно зробив крок уперед.

І в ту ж мить камені захисту навколо хатини загорілися синім світлом.

Повітря навколо нього спалахнуло.

Але він просто… пройшов крізь це.

Наче крізь туман.

Мирослава широко розплющила очі.

— Неможливо…

Чорт тихо сказав:

— Я ж казав. Це погано.

Незнайомець зайшов у хатину і зачинив двері.

— Твоя магія вражає, відьмо, — сказав він, оглядаючи символи на стінах. — Дуже стара школа.

Мирослава схопила ніж.

— Хто ти?

Чоловік перевів на неї погляд.

І посміхнувся.

— О… де мої манери.

Він трохи вклонився.

— Мене називають Азраель.

Чорт тихо пробурмотів:

— Демон княжого рангу… чудово.

Мирослава відчула, як у грудях стало холодно.

Князь демонів.

Такі істоти не приходять просто так.

Азраель спокійно пройшовся хатиною, торкаючись пальцями старих полиць, банок із травами, кам’яних амулетів.

— Атмосферно, — сказав він. — Майже затишно.

Потім його погляд зупинився на чортові.

— Але я прийшов не за інтер’єром.

Він простягнув руку.

— Віддай.

Чорт усміхнувся.

— Що саме?

Азраель подивився на його долоню.

— Моє серце.

Мирослава напружилася.

Чорний вогник у руці чорта тихо затремтів.

Азраель продовжив спокійно:

— Ти вкрав його три дні тому.

— Запозичив, — виправив чорт.

— Вкрав.

— Ну добре.

Азраель трохи нахилив голову.

— І тепер ти його повернеш.

Чорт глянув на Мирославу.

І раптом сказав:

— Я б із радістю.

Але є одна проблема.

Азраель звузив очі.

— Яка?

Чорт посміхнувся.

— Якщо я віддам його…
ти вб’єш мене.

Азраель трохи подумав.

— Так.

— Ось бачиш.

В хатині запала тиша.

Мирослава повільно зробила крок вперед.

— Якщо ти демон-князь… чому просто не забереш його силою?

Азраель перевів погляд на неї.

І вперше його усмішка стала трохи холоднішою.

— Бо він сховав його у своїй душі.

Мирослава здригнулася.

— Що?

Чорт тихо сказав:

— Не дивись так. Це був єдиний спосіб.

Азраель зітхнув.

— Якщо я його вб’ю… серце зникне разом із ним.

Він зробив крок ближче.

— Тому ми вирішимо це трохи… цивілізованіше.

Мирослава відчула, що щось не так.

— Як?

Азраель посміхнувся.

— Дуже просто.

Він клацнув пальцями.

Свічка раптом згасла.

Темрява накрила хатину.

А потім підлога під ногами Мирослави почала змінюватися.

Дерево стало каменем.

Стіни розчинилися.

І за секунду вони опинилися…

в іншому місці.

Мирослава задихнулася.

Навколо простягався величезний чорний зал.

Колони з темного каменю піднімалися до нескінченної стелі.

А в повітрі горіли тисячі червоних вогнів.

Чорт тихо сказав:

— Ой…

— Що тепер? — прошепотіла Мирослава.

Він зітхнув.

— Ми… в пеклі.

Азраель стояв перед ними і широко посміхався.

— Ласкаво прошу додому.

Мирослава відчула, як холод пробіг по всьому тілу.

— Ти привів мене… в пекло?

Азраель спокійно відповів:

— Ні.

Його очі блиснули темрявою.

— Я привів вас…
на суд демонів.

І в той момент у темряві залу почали прокидатися інші очі.

Десятки.

Сотні.

І всі вони дивилися на відьму.