Глава 3 Хатина, що знає таємниці

Темрява між деревами ворушилася.

Чотири пари вогняних очей повільно наближалися до галявини. Вони рухалися тихо, майже безшумно, але кожен їхній крок віддавався у землі глухим тремтінням.

Мирослава відчула, як серце почало битися швидше.

— Скільки їх…? — тихо повторила вона.

Чорт повільно підвівся на лікоть, стискаючи рану на боці.

— П’ятеро… — відповів він. — І один мисливець.

Він подивився на відьму.

— Якщо чесно… це вже майже кінець.

Мирослава кинула на нього холодний погляд.

— Ти дуже погано вмієш підбадьорювати.

Чорт ледь усміхнувся.

— Я не звик брехати, коли все погано.

Тим часом перший демон підійшов ближче до зламаного захисного кола. Його довгі руки торкнулися землі, а чорна тінь від тіла почала повільно повзти до них.

— Вони відчувають мою кров, — тихо сказав чорт. — І твою магію.

— Чудово.

— Так.

Мирослава швидко озирнулася.

Навколо — лише ліс.

Але вона знала одну річ.

Її хатина була недалеко.

Якщо вони дійдуть туди — вона зможе захиститися.

Старі відьми завжди захищали свої домівки.

— Ти можеш бігти? — тихо запитала вона.

Чорт глянув на свою рану.

— Дуже погано.

— Але можеш?

Він усміхнувся.

— Для життя?
Звісно.

Демон зробив крок уперед.

Мирослава різко схопила чорта за руку.

— Тоді слухай мене.
Ми біжимо.

— Що?

— До моєї хатини.

Чорт тихо засміявся.

— Відьмо… ти серйозно думаєш, що ми втечемо від мисливців?

Мирослава подивилася йому прямо в очі.

— Я не тікаю.

Я заманюю.

Чорт на секунду задумався.

І його очі раптом блиснули.

— О… тепер ти мені подобаєшся.

У цей момент демон рвонувся вперед.

— БІЖИ! — крикнула Мирослава.

Вони зірвалися з місця.

Гілки били по обличчю, коріння чіплялося за ноги, але Мирослава бігла швидко, впевнено, ніби ліс сам показував їй дорогу.

За спиною пролунали страшні звуки.

Демони гналися за ними.

Чорт біг поруч, трохи кульгаючи, але не відставав.

— Твоя хатина далеко? — видихнув він.

— Ще трохи!

— Сподіваюся, там є щось цікавіше за трави…

Раптом земля перед ними закінчилася.

Мирослава вискочила на маленьку галявину.

Посеред неї стояла стара хатина.

Вона була темна, перекошена часом, а дах був вкритий мохом.

Але навколо неї стояли дивні знаки.

Вирізані на каменях.

Старі.

Дуже старі.

Чорт різко зупинився.

— Ого…

— Що?

Він подивився на камені.

— Це не просто захист.

— Я знаю.

— Це… відьомська печать.

Мирослава усміхнулася.

— Моя бабуся її зробила.

Вони швидко забігли до хатини.

І саме в ту мить перший демон вистрибнув на галявину.

Але коли він ступив на землю перед каменями…

повітря раптом спалахнуло синім світлом.

Демона відкинуло назад.

Він видав страшний крик.

Чорт тихо присвиснув.

— Непогано…

Мирослава зачинила двері й швидко запалила чорну свічку.

Полум’я загорілося темно-фіолетовим світлом.

— Тепер вони не зайдуть, — сказала вона.

Ззовні почулися удари.

Демони билися об невидиму стіну.

Але захист тримався.

Чорт повільно опустився на лаву.

— Добре… тепер можна трохи не помирати.

Мирослава підійшла до нього з ножем і мискою води.

— Зараз я витягну демонічне прокляття з твоєї рани.

Чорт скривився.

— Це буде боляче?

— Дуже.

Він зітхнув.

— Ну… життя чорта ніколи не було легким.

Мирослава почала читати закляття.

Ніж торкнувся рани.

І чорна кров раптом почала шипіти.

Чорт різко стиснув зуби.

Темна тінь вирвалася з рани й піднялася в повітря.

Мирослава швидко кинула її у вогонь свічки.

Тінь закричала і зникла.

У хатині запала тиша.

Чорт важко видихнув.

— Тепер я точно знаю…
ти небезпечна відьма.

Мирослава витерла руки.

— А тепер моя черга питати.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Чому демони полюють на тебе?

Чорт мовчав.

Декілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Бо я вкрав у пекла одну дуже важливу річ.

Мирослава нахмурилася.

— Яку?

Чорт усміхнувся.

— Те, що демони ніколи не повинні були втратити.

Він повільно відкрив долоню.

І в ній загорівся маленький чорний вогник.

Полум’я було дивним.

Воно шепотіло.

І від нього по хатині пройшла холодна хвиля.

Мирослава тихо прошепотіла:

— Що це…?

Чорт подивився на неї.

І сказав:

— Це…

серце демона.

У цей момент ззовні раптом пролунав новий звук.

Не удар.

Не рев.

А тихий… сміх.

І голос із темряви прошепотів:

— Нарешті я знайшов тебе…

чорте.

Чорт повільно підняв голову.

І вперше виглядав справді наляканим.

— О ні… — тихо сказав він.

— Це вже дуже погано.

Мирослава тихо запитала:

— Хто це?

Чорт прошепотів:

— Той…
у кого я це вкрав.

І двері хатини раптом самі почали повільно відкриватися…