Глава 2 Очі у темряві

У лісі стало холодніше.

Туман, що ще хвилину тому тихо стелився по землі, раптом почав рухатися. Наче невидимі руки розштовхували його між деревами.

Мирослава стояла біля пораненого чорта, стискаючи в руці мішечок із травами.

У темряві між соснами світилися два вогняні ока.

Повільно.

Наче хижак.

Вони рухалися ближче.

Чорт тихо прошепотів:

— Це не просто демон…

— Я бачу, — відповіла Мирослава.

Вона швидко висипала на долоню кілька сухих трав: полин, звіробій і чорний корінь.

Відьма шепотіла закляття.

Тихо.

Стародавні слова ковзали її губами, як темна вода.

—
Полин — стіна,
вогонь — межа,
темрява — не торкнись мене…
—

Трави раптом загорілися зеленим полум’ям.

Світло розлилося по землі тонким колом.

— Захисне коло, — прошепотів чорт. — Розумно…

Мирослава кинула на нього погляд.

— Замовкни.

Гілки дерев раптом затріщали.

Із темряви вийшла істота.

Вона була високою.

Набагато вищою за людину.

Її тіло було чорним, наче вирізаним із нічної тіні. Довгі руки торкалися землі, а замість обличчя була темна порожнеча, у якій горіли ті самі вогняні очі.

Демон.

Повітря навколо стало важким.

Навіть земля під ногами ніби затремтіла.

Чорт тихо видихнув:

— Ох… це погано.

— Чому?

— Бо це мисливець.

Мирослава нахмурилася.

— Мисливець?

— Демони, яких посилають знаходити втікачів.

Демон зробив ще один крок.

І раптом зупинився перед захисним колом.

Його очі повільно опустилися на чорта.

— Ти… далеко… не втечеш… — пролунав голос.

Він звучав не з рота.

Він звучав прямо в голові.

Мирослава відчула, як холод пройшов по її спині.

Чорт тихо сказав:

— Він прийшов за мною.

— Я вже здогадалася.

Демон підняв довгу руку й повільно провів нею по повітрю.

І тоді коло Мирослави почало тремтіти.

— Він ламає захист… — прошепотіла вона.

Чорт тихо засміявся.

— Я ж казав… це мисливець.

— Тоді скажи щось корисне!

— Добре.

Він повернув голову до неї.

— Якщо він увійде в коло… ми помремо.

— Дуже допоміг.

Демон раптом ударив по повітрю.

Невидима сила врізалася в захисне коло.

Полум’я трав здригнулося.

— Тримається… — сказала Мирослава.

Другий удар.

Зелене світло почало слабшати.

Чорт важко підняв руку.

— Відьмо…

— Що?

— Мені потрібна хвилина.

— Для чого?

Його очі блиснули.

— Щоб трохи… не померти.

Мирослава дивилася на демона.

Третій удар.

Захисне коло тріснуло, як скло.

— У тебе є десять секунд, — сказала вона.

— Чудово.

Чорт раптом усміхнувся.

Його очі спалахнули темно-червоним світлом.

А хвіст повільно піднявся над землею.

Демон уже заніс руку для останнього удару.

І тоді чорт прошепотів:

— Ну що ж…
час трохи зіпсувати вечір.

Його тіло раптом спалахнуло темним вогнем.

Земля під ним затремтіла.

Мирослава різко повернула голову.

— Що ти робиш?!

Чорт усміхнувся ще ширше.

— Те, за що мене не дуже люблять у пеклі.

І в ту ж мить він клацнув пальцями.

Ліс вибухнув тінями.

Темрява під деревами піднялася, як жива.

І демон вперше зробив крок назад.

Але раптом…

з темряви лісу загорілися ще чотири пари вогняних очей.

Чорт повільно подивився в той бік.

І вперше за весь час його усмішка зникла.

— Ой…

тихо сказав він.

— Це вже проблема.

Мирослава повільно прошепотіла:

— Скільки їх…?

Чорт тихо відповів:

— Забагато для однієї відьми…
і одного дуже пораненого чорта.

Темрява між деревами почала рухатися.

І здавалося…

що ліс цієї ночі прокинувся.

Але не на боці людей.