Глава 1 Шепіт у темному лісі

Ліс тієї ночі був дивно тихим.

Не співали сови.
Не шелестіло листя.
Навіть вітер ніби боявся торкнутися старих сосен.

Мирослава йшла вузькою стежкою між деревами, тримаючи в руках маленький ліхтар. Його жовте світло ледве пробивалося крізь густий туман, що стелився над землею.

Вона була відьмою.

Але не такою, як про них розповідають у селах.

Вона не насилала прокляття на людей і не продавала душі темним силам. Мирослава жила на краю лісу в маленькій хатині й допомагала тим, хто приходив із бідами: лікувала травами, знімала пристріт і проганяла злих духів.

Та цієї ночі вона вийшла до лісу не за травами.

Її покликали.

Спочатку це був лише шепіт.

Тихий. Ледь чутний. Наче хтось говорив просто в її думках.

— Прийди…

Мирослава зупинилася.

Вона добре знала цей ліс. Тут не було місця, куди б вона не ходила.

Але ця стежка була для неї новою.

— Це дивно… — прошепотіла вона.

Шепіт знову з’явився.

— Прийди… допоможи…

Відьма повільно пішла далі.

І раптом…

Десь попереду почувся стогін.

Глухий. Болісний.

Мирослава швидко підняла ліхтар.

— Хто тут? — тихо запитала вона.

Відповіді не було.

Але стогін повторився.

Вона зійшла зі стежки й почала обережно пробиратися між кущами. Туман ставав густішим, і повітря ставало холоднішим.

І тоді вона його побачила.

Під старим дубом лежала темна постать.

Спочатку Мирослава подумала, що це людина.

Але коли підійшла ближче, її серце раптом сильно вдарилося в груди.

У постаті були…

роги.

Великі, чорні, трохи загнуті назад.

А ще — довгий хвіст, що безсило лежав на землі.

— Не може бути… — прошепотіла вона.

Перед нею лежав чорт.

Його темна шкіра була подряпана, на боці була глибока рана, з якої повільно текла чорна кров.

Очі створіння були напівзакриті.

Він ледве дихав.

Мирослава застигла.

Усі відьми знали одне правило.

Ніколи.

Ніколи не допомагай чортам.

Бо чорт завжди бере більше, ніж дає.

Раптом створіння повільно відкрило очі.

Вони були дивні.

Темно-червоні… але в них було щось майже людське.

— Відьма… — прошепотів він хрипким голосом.

Мирослава зробила крок назад.

— Ти говориш…

Чорт ледь усміхнувся.

— Зазвичай… так.

Він важко вдихнув.

— Якщо… ти мене не врятуєш… я помру…

Відьма мовчала.

Її розум говорив одне:

йди звідси.

Але серце — інше.

Вона повільно присіла біля нього.

— Хто тебе поранив?

Чорт закрив очі.

— Демони…

Мирослава здригнулася.

Демони.

Якщо демони з’явилися в цьому лісі — це дуже поганий знак.

Вона уважно оглянула рану.

Вона була не просто глибокою.

Вона була…

проклятою.

— Це демонічний клинок, — тихо сказала вона.

Чорт слабко кивнув.

— Я знаю…

— Чому ти тут?

Він подивився на неї дивним поглядом.

— Бо… — прошепотів він. — Я тікав.

Мирослава задумалася.

Якщо вона піде — він помре.

Якщо допоможе…

вона впустить у своє життя чорта.

Відьма повільно зняла з пояса маленький мішечок із травами.

— Ти дуже пошкодуєш, якщо обманеш мене, — сказала вона холодно.

Чорт тихо засміявся.

— О, відьмо…
ти навіть не уявляєш…
наскільки сильно ти вже пошкодуєш.

— Чому?

Він подивився в темряву лісу.

І прошепотів:

— Бо демони…
які поранили мене…

вже шукають мене.

У цю ж мить десь у глибині лісу пролунав страшний звук.

Наче хтось величезний зламав дерево.

Мирослава повільно підняла голову.

У темряві між деревами загорілися…

два вогняні очі.

Чорт тихо сказав:

— Здається… вони вже прийшли.

І тоді Мирослава зрозуміла.

Цієї ночі її життя назавжди зміниться.