Глава 12. На килимку з латаття

Підхопивши на руки, лорд зістрибнув зі скелі просто на блискучу гладінь і закружляв, тримаючи мене в обіймах.

Коли мої ноги нарешті доторкнулися до лазурової поверхні, я зареготала, розбризкуючи носаками туфель воду.

- То я тепер королева стихій? – навіжено верещала я. – Мені цей танець подобається! Я немов знову народилася у цей світ!

- Бо так воно і є. Ти щойно пройшла ініціацію.

Натанцювавшись досхочу, я знеможено впала на ложе із зеленого латаття, яке повільно зринуло з лазурових глибин просто біля моїх ніг, й відчула страшенну спрагу.

- Ти хочеш пити? – запитав красень-маг, й не встигла я згідно кивнути, він підніс келих із п’янким напоєм, ароматним та солодким, мов мед.

- Це нагадує мені полуничний лікер, - вдоволено промуркотіла я.

 Випивши до дна, я відчула на своїх вустах смак поцілунку - палкого, мов тисячі сонць. І в мене не було навіть на думці опиратися пристрасним обіймам чоловіка, який щойно подарував мені незбагненні почуття, я мов стала сама собою – якоюсь інакшою. Тільки ж це і була я справжня.

- Але чому ця фата чорна? – лиш спромоглася спитати я, як вінок із троянд уже плив за водою, тягнучи за собою невагомий серпанок, мов дим.

- Чорний – колір схованих у вічності таємниць.

- Усе довкола таємниця…

- Найбільша таємниця – жіноча душа, твоя душа, Зоріно-Анна.

Коли, знеможені від кохання, ми завмерли в обіймах один одного, я ще трохи помилувалася його обличчям, таким безтурботним, що аж дивно, обережно попестила кінчиками пальців міцні груди, із випуклими венами та сталевими м’язами під смаглявою шкірою, що аж лисніла від поту, а потім прикрила повіки.

 М’які солоні поцілунки смакували тепер немов вино, від якого я сп’яніла, втративши лік часу, поринаючи у тремтливе забуття.

Та навіть це задоволення не могло тривати вічність.

Щойно прийшовши до тями, я виявила, що ми із Арсенієм знову лежимо на ліжку в його замку, у моїй сіро-блакитній спальні королеви.

- І що це між нами було? – знеможено всміхаючись, спитала я, оглядаючи свій одяг - цього разу майже невагомий шовк із білим мереживом на грудях.

- Ось так воно і є насправді, - потягуючись, мов дикий кіт, хрипко відповів красень поряд зі мною.

Мій чоловік!

Бо щойно у нас було весілля.

Ми обмінялися обручками, потім отримали свідчення, пили вино та цілувалися у невідомому світі.

- Чому я не відчуваю хвилювання? Жодних докорів сумління? Бодай легкого страху?

- Бо ти щойно зцілилася від непотребу, який стримує решту, звичайних людей, у шорах. Ми ж, маги та чарівники, звільненні від цих непотрібних обмежень та живемо вільно, рухаючись за власними бажаннями.

- За власними бажаннями… - мов ехо, повторила я.

- Бо ми створені, аби якнайповніше пізнати світ, в якому опинилися, насолоджуватися красотами, використовувати усі можливості для вдосконалення, аби рухатися далі…

                                                                     КІНЕЦЬ

Любі читачі, сьогодні я прийняла не дуже просте рішення завершити цю книгу, саме цей цикл.

Так уже склалося.

Щиро дякую за розуміння, підтримку, інтерес. 

Планую писати нову історію. Її викладки почну не раніше, ніж за місяць. Хоча, можливо, й раніше. Нічого точно не знаю :))) - тому що їду за натхненням, і це точно буде щось нове та незвичайне. Дочекайтеся мене, будь ласка!!!!

                                                           Дуже-дуже-дуже люблю кожного з вас.

                                                                     І саме ТЕБЕ!

                                                                      ДЯКУЮ