Глава 10. Усі чоловіки однакові

Арсеній Кадічс промовив коротке закляття, випростав долоню, і чорна тростина стала сторч, почавши навіжено вертітися довкола своєї осі. Вікно захряснулося, примарні метелики щезли, а просто перед моїм поглядом постала чітка картина – подружня спальня в моєму палаці, наше із чоловіком ложе, і серед розкиданих простирадл вовтузяться двоє оголених тіл.

Не потрібно було довго розглядати, аби впізнати в одному з них віконта Майрана де Фармера. А в іншому – мою служницю Велену.

- То як тобі це бачити? – криво всміхнувся лорд і склав за спиною крила.

- Але ж я давала клятву вірності! – скрикнула я.

- Клятву вірності? Як жалюгідно це звучить із твоїх вуст… - зневажливо буркнув чаклун. – Бо навіть побачивши, як воно може бути насправді, ти надаєш ваги такій мізерії, як звичайнісінький ритуал? Тільки один із ритуалів, покликаний тримати членів суспільства у покорі, вміло ними маніпулювати.

- Але ж… все ж таки я ще не зовсім… Не треба знецінювати святість шлюбу! І мої почуття!

Тим часом видиво моєї спальні та коханців у ліжку повільно розтануло в повітрі, на тому місці погойдувалася тростина.

- Ти ще геть не свідома того, як воно усе влаштовано насправді. А той чоловік, у якого занадто вузькі сідниці, не вартий витраченої енергії.

- Але я… його… кохаю, - я знічено опустила погляд додолу, одночасно відчуваючи себе скривдженою і зневаженою, та справжнісінькою дурепою, обведеною довкола пальця.

Бо насправді просто не хотіла помічати зрадливий характер віконта. Заплющувала очі на деякі неприємні речі. І хто знає, як би воно там склалося все далі, у світлі останніх подій, коли б ми були разом.

Бо он навіть та відьма, моя наступниця… Я ж бачила, що вона впала в око моєму чоловікові, він виявляв до рудої дівчини занадто посилену увагу, розмірковувала я, покусуючи вуста.

З мене наче повільно сходила якась мана, і я мимовільно бовкнула затерту фразу, яку так полюбляли повторювати усі зраджені жінки:

- Усі чоловіки однакові.

- Ні, не всі, - узявши мою долоню та піднісши до вуст, промовив лорд. – Ти дуже помиляєшся, моя любове.

- Твоя любове? – не замислюючись, видихнула я, невидющими очима дивлячись у простір перед собою.

- Досі ти жила життям звичайної жінки, піддаючись впливу банальних пристрастей.

- Досі жила… - механічно повторила я.

- Тепер настав час подорослішати та взяти долю у власні руки.

- У ці? – я випростала долоні, розчепірила пальці та зауважила чарівний перстень. Це прояснило погляд та думки, я запитально поглянула у вічі Арсенію Кадічсу, жалібно схлипнула.

- Ти станеш сильною, будеш керувати стихіями. Тобі будуть підкорятися істоти з нижчих світів. Настала твоя пора пізнати, що таке справжнє задоволення та щастя.

- Щастя?

- Щастя – коли ти зможеш здійснювати усі свої бажання. Усе ставатиметься так, як ти хочеш.

- Але  хочу, аби…

- Допоки ти ще не знаєш, чого хочеш насправді, а так воно і було, - посміхнувся лорд.

- Ні, у мене були бажання! – примхливо запротестувала я, бо не любила, коли інші вказували мені, як жити.

- Твоїми бажаннями були бажання інших, - все ж наполегливо повчав чоловік, крізь легку тканину погладжуючи моє коліно, та я й не думала відкидати його долоню. – Чужі слова та вчинки мали на тебе великий вплив. А ти була ще несвідома і вважала, що так хочеш сама.

Дивним чином моя рука опинилася в його руці, і я відчула, як зісковзує із пальця перстень.

- Дещо було й моїм… - марно було пручатись.

- Багато з того, що ти начебто хотіла - насправді хотіла твоя матінка, батьки.

- Наприклад, віддати мене заміж за вас?

Арсеній Кадіч ствердно хитнув головою, його чорна тростина намалювала коло, і я раптом помітила, як у просторі щось дивно змінилося. На стелі виникло пульсуюче коло, довкола по стінах замерехтіли аквамаринові відблиски, і мимо пронеслася чорна тінь, обдувши мене струменем теплого вітру із ароматом лугових трав.

+

Арсеній Кадічс прибрав руку з мого коліна, моя долоня безвільно на прохолодний атлас. Поважно випроставшись, чарівник кілька разів ляснув у долоні, а потім міцно затис щось у кулаці, уважно поглянув мені у вічі.

- Тож досі ти навіть не здогадувалася, ким є насправді, які маєш бажання, - тихо прошелестіли його вуста, а кулак опинився просто перед моїм обличчям. Я часто заморгала, навіть не уявляючи, що може трапитися далі, на що може наважитися цей владний чоловік. Адже цієї миті я цілком і повністю йому належала; була його полонянкою, чи все ж таки гостею?

- А хто ж я тоді така? – спитала я, помітивши, як повільно розгортаються пальці лорда, а на його випростаній долоні тепер лежать поряд два персні – один мій, а інший - з обсидіаном у формі піраміди, розсіваючи довкола добре знайоме мені магічне зеленаве світло.