Глава 9. Не треба, лорде

- Вимагаю, аби надалі хтось із вас, - я показала пальцем на служниць, - обов’язково знаходився поряд зі мною, коли я відпочиваю! Ніколи більше, - я жалібно схлипнула, відкинувши геть фату, - не залишайте мене саму у спальні.

- Наснилися жахіття? – запобігливо запитав карлик, поправляючи жилетку, прикрашену золотими ланцюжками.

- Ні, на мене був здійснений напад!

- Що?.. Яке зухвальство, - Каскудус забігав-заметався по кімнаті, зазираючи за меблі та відгортаючи завіси і штори. – Але ж тут нікого немає.

- А це що таке? – я показала на чималого кажана із рожевим писком вепра, що розгойдувався під стелею, поблискуючи пронизливо-жовтими очима. Він нагадав мені про Карла, і якусь мить я пильно приглядалася, та це була геть інша істота.

- То це урлікс вас так розхвилював? Але ж від нього жодної шкоди. Геть, - карлик махнув рукою, і химера миттєво щезла.

- Н, тут був один чоловік, він… він…

Зненацька я затремтіла, схвильовано заковтуючи повітря, а потім опустила повіки й приклала долоню до лоба, усі думки в моїй голові перемішалися, я боялася бовкнути зайвого.

- Він до тебе доторкався? Щось із тобою робив?

Я аж завмерла від несподіванки, почувши цей голос, адже до спальні увійшов…

- Лорде Арсеній Кадічс?

В руках чоловік тримав блискучу чорну тростину.

Побачивши господаря, служниці миттю попадали на коліна та поспішно позадкували до дверей, плутаючись у своїх довгих сукнях. Карлик перегнувся удвоє, черкнув чуприною об підлогу.

Моя рука мимовільно потягнулася до фати. Вхопившись за її край, я прикрилася так, що було видно лише очі, а в голові стукотіла навіжена думка: Ажан попереджав…

- То що тут трапилося? – лорд сів поряд зі мною на ліжку, ще теплому від мого тіла, і впевненим рухом тростини прибрав з мого обличчя фату. – Доки ти спала.

Вирішувати потрібно було миттєво, і понад зусилля пригадавши назву почвари, я знічено пробурмотіла:

- Я налякалася… урлікса, він був на стелі… просто наді мною. Я розплющила очі – і от…

- Гм, дивно… - чоловік відкинув тростину, і вона зависла поряд в повітрі, ледь-ледь коливаючись. - Адже ти була відьмою, літала на шабаш, зналася з різними сутностями - та ще й досі полохлива?

- Я просто… зі сну. Нове місце, і несподівано…

- То тобі лячно в новому місці? – його уважний погляд пронизав мене наскрізь, ці довгі густі вії, наче списи, штрикнули в груди.

І раптом я усвідомила, що відколи уперше потрапила на бал, постійно бачила ці очі, відчувала неподалік присутність якоїсь дивної сили, що неймовірно бентежила, заставляючи серце битися частіше. Стріпнувши головою, я прогнала ману й, затамувавши подих, наважилася спитати?

- Лорде, я зрозуміла одну річ. То це саме вам я була обіцяна за дружину? Ще колись давно, в дитинстві…

- Так, і те пророцтво нарешті збулося.

- Але ж угоду було розірвано. Я двічі виходила заміж. Народила дитину. Чому - аж тепер?

- Тому що все склалося саме так.

Чоловік низько наді мною схилився, огорнувши надзвичайно приємним ароматом, обпаливши жаром свого тіла. Уважно розглядаючи чітко окреслене підборіддя, смагляву шкіру, високі вилиці, вигнуті у посмішці вуста, я немов потонула в його медових очах.

- Мені чомусь важко дихати, - прошепотіла я, майже втрачаючи свідомість.

Він не відвів від мене погляд.

- Потрібно більше свіжого повітря?

- Так…

Десь зовсім поряд тихенько дзенькнула шибка, і до кімнати увірвався холодний протяг.

Я здригнулася і простежила поглядом за чорною тростиною, що рухалася від вікна. Портьєра ледь заколивалися.

- Тепер тобі краще? – крізь зімкнуті вуста просичав лорд.

Я вирішила не відповідати, лиш голосно заковтнула слину і завовтузилася на ліжку, намагаючись відсунутися та бічним зором помічаючи, як до кімнати залітають сиві метелики, малюючи по стінах мереживні тіні.

За спиною в Арсенія Кадічса зненацька теж розкрилися крила.

Я й не опам’яталася, коли потрапила в його міцні обійми.

Пальці чарівника занадто впевнено пробіглися по вигинах мого хребта, злегка стиснули потилицю, позаплутувалися в волоссі.

Я різко закинула голову назад, і корона з фатою упали на ліжко, а я відчула на собі вагу його тіла.

- Не треба, лорде, я заміжня жінка, прошепотіла я, умліваючи від вмілих доторків, через які я тремтіла, танула, мов воскова свічка, не маючи сил протистояти вихорам емоцій та відчуттів.

- Тепер ти належиш лише мені, - прошелестіло біля вуха, і гострі зуби злегка стиснули мочку, кінчик вологого язика намалював холодну доріжку вздовж завитка.

- Але ж мій чоловік, віконт Майран де Фармер…

Я тихо зойкнула, коли впевненим рухом вхопивши за плечі, чоловік посадив мене на постелі, струснувши, мов ганчір’яну ляльку.

- То ти хочеш побачити, чим зайнятий твій так званий чоловік тепер, коли тебе немає поряд? Хочеш?