Глава 7. Шати для королеви

- Прошу вийти із купелі, - вклонилася переді мною Мурелла.

- Бажаю вийти звідси уже одягнутою, - прошипіла я, озираючись на палахкотіння рожевих вогників довкола та зненацька гостро відчувши свою оголеність: це що, вони вже всі тут усе про мене знають?

- Гаразд… Шати для королеви! – звискнула Мурелла, й кілька разів тихенько ляснула в долоні.

Тієї ж миті поверхня води вкрилася білим шумовинням, яке почало поступово осідати, мов пінка на молоці, й врешті з’явилося дно басейну, вистелене смарагдовим мохом, принаймні так мені здалося. Лиш посередині, немов широка мідна ступа, стримів водограй, вибухаючи хмарами сивого туману.

Мох під ногами був теплим на дотик, м’яким і таким приємним, що я мимовільно посміхнулася двом аж надто блідим та майже прозорим дівчатам, які повільно спускалися до мене по східцях, обережно несучи на випростаних руках великі стопки темної тканини.

- Що це таке ви принесли? – пхикнула я, уявивши себе, мов ті жінки із зали – не вистачало, аби я одягнулася в жалобу. - Мені такі кольори не подобаються, несіть щось інше.

- Це ваш буденний одяг, королево, - Мурелла швидко вихопила із рук служниці верхню шмату та, стріпнувши нею у повітрі, накинула на мої плечі тоненьку та неймовірно м’яку накидку, яка миттєво ввібрала зі шкіри усю зайву вологу.

Спритність цієї служниці вражала, бо не встигла я зойкнути, як накидка сповзла під ноги, а по тілу уже ковзнула донизу чорна, мов ніч, спідня шовкова сорочка, обшита на грудях розкішним мереживом, і по подолу - хутром.

- Лебедячий пух, - пояснила мені Мурелла, коли я з подивом оглянула цю пухнасту шлярку завтовшки як долоня. Ще й понад швом мерехтіли камінці – кожен розміром із риб’яче око.

- Невже діаманти? – зневажливо пирхнула я, підносячи вгору руки, та дозволяючи одягнути себе в спідницю – звичайно ж теж чорну й таку коротку, що з-під неї гарно проглядався пух та дорогоцінне каміння.

- Білі діаманти зі світу Мерц, усі триста штук на вашій спідній сорочці, королево.

- О, досі я мала тільки три таких, два у сережках та один на персні, - здивувалася я, погладжуючи долонями розкішний атлас, мов променями, від пояса й донизу розшитий золотавими нитками й розцяткований дрібнесенькими зірочками.

- І ще сто три на цій блузці, - гаряче дихнула просто мені у декольте служниця, защібаючи на грудях дрібнесенькі ґудзики, пришиті до майже невагомої й напівпрозорої органзи, інша обережно поклала на шию кольє.

- І це - буденний одяг?

- Прошу вийти з басейну, аби не промочити взуття, - Мурелла взяла із рук служниці чорну торбинку й дістала звідти м’які сап’янці – чорні, обшиті хутром та посріблені вишитими по них зірками. – Зручні домашні атласні туфлі.

Одна із блідих служниць вкрила мої плечі оксамитовим плащем, підбитим лебедячим пухом.

Коли я ступила на східці, служниці хутко розгорнули під моїми ногами сірий пухкий килим, тож дійшовши до його краю, я вже не мала потреби сушити ступні.

- Скажу дивну річ, та так зручно у одязі я ще ніколи не почувалася, - вдоволено промурмотіла я, мимоволі розглядаючи діамантові оздоби, що мерехтіли у пломінцях свічок. – Таке все легке, приємне…

- А тепер корона та чорна фата, - Мурелла зблиснула помаранчевими зіницями, простягаючи мені дивну конструкцію, що нагадувала відрізані роги корови.

Служниці уже підносили велике кругле дзеркало, оправлене у срібну раму, та ставили його напроти мене, так що я могла бачити себе повністю.

- То я маю одіти на себе ці роги? – мені подобалося, як виглядало моє відображення.

- Ваша корона, королево…

- І чорна фата…

Я вмить пригадала свою троюрідну тітку, яку бачила лише один раз у житті – на похороні її чоловіка. То було в далекому дитинстві, але справило на мене таке сильне враження, що я ледь-ледь витримувала жалобу за своїм першим чоловіком і аж тепер усвідомила, чому мені було так тоскно. І що, тепер навіть без усілякої на те причини, мені вбиратися у чорне?

- Ні, я відмовляюся це носити! – обурливо стріпнувши рукою, я із таємним вдоволенням помітила, як сяйнув перстень в моєму чарівному персні, немов знову ожив. Цікаво, якою прихованою силою він володіє?

- Випийте цей заспокійливий напій, він додасть вам сил, - бліда служниця простягала мені кришталевий келих із рубіновим трунком.

- Ні, не хочу!

Я піднесла перстень до очей – всередині зблискував та розгорався тьмаво-жовтавий вогник. Придивившись до нього пильніше, я на якусь мить немов пірнула на дно дивного провалля, побачила в ньому інший світ, навіть розгледіла палаючу рівнину, метання диких тіней. Та потім, схаменувшись, із неймовірним зусиллям відвела погляд, голосно видихнула, стріпнула довгим волоссям, стисла долоню в кулак.

По підлозі проповзли пасма туману, звиваючись, мов змії попід моїми ногами.

- Тільки у цій короні ви почуватиметеся безпечно, - покірно схиливши переді мною обличчя, прошелестіла бліда служниця.

- Мурелло?! Що це таке? – я говорила з цією дівчиною, мов дуже давно її знала та звикла до її послуг.

- У світі Мар-Мар ви маєте носити цю корону. Це наказ лорда.

- А якщо я не хочу? – я марю, чи по стінах і справді повзають темно-зелені тіні жаб?

- Ви не зможете вийти з купальні без корони – духи та привиди вас не впізнають.

- Духи та привиди…- я пильно поглянула на чарівний перстень на своєму пальці – невже він не зможе мене захистити?

Знову стріпнувши долонею, я розсипала по холодному ковзкому мармуру безліч рожевих спалахів, аж затріскотіли свічки, декілька вогників зашипіло й погасло, а жаби зникли.

- Ні.

- Піддані не зможуть впізнати у вас королеву, - наполягала чорнявка, викладаючи по моїх плечах розпущене волосся,- а це дуже… небезпечно.

- І що зі мною може статися? Тут, у цьому замку?

Я побачила у її пальцях флакон та відчула в повітрі легкий аромат лілій та бузку.

- Ми отримали наказ лорда, і маємо його виконувати, - Мурелла ковзнула м’якою паличкою по моїх грудях, і аромат посилився.