Глава 6. Із мене цілком достатньо

- Усе за вашим бажанням, ваша величносте, - чорнокоса красуня злегка кивнула головою – і мерехтлива тканина доріжкою лягла мені під ноги.

- Прошу зійти до купелю, - білявка показала мені на басейн; на мить здалося, що струмені у водограї забарвилися у фіолетові відтінки, а червоних пелюсток побільшало.

- Надіюся, що там безпечно, - буркнула я, ставлячи босу ступню на чорний оксамит доріжки.

Підтримувана під лікті, я знову повільно зійшла у воду, погладила кінчиками пальців багряні пелюстки, що колихалися на мерехтливій поверхні, вдихнула ледь відчутний аромат дамаської троянди.

- І все ж таки… чому всі довкола називають мене королевою? – промурмотіла я, коли дівчата почали по черзі зачерпувати у білі фарфорові кухлі воду та виливати на мої плечі.  Лоскітливе тепло прокотилося по шкірі, і я полегшено зітхнула, облизала вуста.

- Ви – мати наступника.

- Якого ще наступника?- здивувалася я, стріпуючи рясні краплі із обличчя.

- Ви народили лорду сина.

- Сина… - я на мить замислилася. - Так, у мене є син, Олександр, але ж його батько – барон Вольдемар Жардинський, іншої дитини у мене немає, - промовила я, а потім у пам’яті зринули дивні слова Арсенія Кадічса про начебто його батьківство.

Оце ще навіжений чаклун, подумала я, в безсилій люті стискаючи пальці в кулаки, впиваючись ідеально загостреними нігтями у долоні, вигадав собі казна-що, намріяв собі якусь роль, і тепер грається зі мною, мов з лялькою.

- Наш володар неймовірно втішений, що ви тепер в його замку, - красуня зімкнула повіки. – Віт так довго цього чекав.

- Довго?...

Та певно ж! Цей загадковий чоловік такий старий та древній, що з’їхав із глузду, та ще й упевнив усіх довкола у своїй вигадці. Але коли ж це сталося, що я потрапила йому на очі? Чому він обрав саме мене? Невже довкола мало красивих дівчат? Чому йому була потрібна саме я?

- Цілу вічність…

Одна із багряних пелюсток не стекла донизу з водою, а прилипла у мене на грудях, нагадуючи криваву рану. Здригнувшись, я обережно зняла її з вологої шкіри та приклала до вуст, відкусила шматочок, посмакувала, розтерла по язиці, гадаючи, що відчую смак солі та металу. Але пелюстка виявилася солодкою, немов щойно вийнята з варення.

Темноволоса служниця в черговий раз хлюпнула мені на спину із кухля, і тепла вода струмочком побігла по хребту, заставивши примружитися від неймовірно приємного відчуття – неначе хтось лоскотав мене по шкірі, ледь-ледь дотуляючись кінчиком язика.

Я повернула голову та пильно поглянула в обличчя дівчини. Посріблені повіки були опущені, важкі темно-зелені вії лежали на блідих щоках, тонкі вуста густо підмальовані чорним, довгі пасма волосся розв'юнилися по ніжних плечах, мов чорні гадючки.

- Ти така красива, - зітхнула я, відчувши тремтіння в колінах, приємне тепло завирувало в моєму животі, мов вихор.

- Дякую, ваша величносте… - прошепотіла служниця, а її долоня доторкнулася до моїх сідниць, дуже обережно та ніжно. - Я Мурелла. До ваших послуг…

- Знаєш, Мурелло, насправді я звикла до особливого до себе відношення, - видихнула я, ледь відкриваючи вуста та переборюючи бажання погладити дівчину по обличчю. – Але ці твої доторки…

- Усе для вашого задоволення, королево, - прошепотіла просто мені на вухо інша служниця, а потім вийшла з-за спини і стала переді мною на коліна, простягаючи вгору сріблисту тацю із полуницями. – Філлуна до ваших послуг.

 Я взяла одну ягоду, обережно відкусила, і липкий сік потік по моєму підборіддю.

- Як смачно, Філлуно, - майже простогнала я, не витираючи соку та від задоволення приплющивши очі, смакуючи неймовірно солодкою й пахучою м’якоттю.

- Вам подобається цей смак, королево?

- Так, звісно…

Тієї ж миті я відчула обережні доторки  до шиї, грудей, передпліч, стегон.

- Що… що це таке ви робите? – здивовано протягнула я, побачивши, що срібна таця уже хитається просто на воді, а служниці беруть звідти по одній ягоді та обережно натирають нею мою шкіру. – Що це за зухвалість така? Хто вам дозволив робити таке зі мною? Мерщій припиніть!

- Але ж вам, здається, сподобалося, - знічено поглянула на мене знизу-вгору Філлуна, завмерши із розчавленою червінню в пальцях.

- Сподобалося! Але я не дозволяла вимащувати мене у це… у цю… у цю бридоту.

- Ви дуже розгнівалися, ваша величносте?- стримано перепитала мене Мурелла, повільно присідаючи та занурюючи тендітні долоні під воду.

- Так! Змийте із мене усе це, мерщій!

- Як побажаєте, ваша високосте… Вибачте мене… - прошелестіла білява служниця й тремтячими пальцями вхопила тацю, низко схилила над нею обличчя, оголивши довгу й тонку шию, аж стало видно хребці, її волосся простелилося по воді, немов сиві водорості.

- Вибачте, королево, - зачорненими вустами промовила Мурелла, пильно дивлячись на мене знизу, й тепер я помітила, що райдужки її очей яскраво-помаранчевого кольору, ще й із поперечними зіницями, мов у рептилії. – Таке більше не повториться. І аби ви не страждали… аби виправити заподіяну вам шкоду… дозвольте покарати Філлуну.

- Дозволяю, - бридливо скинувши із підключичної ямки розчавлену полуницю, буркнула я.

Не знаю, чому я тоді так розлютилася, адже дівчата не вчинили зі мною нічого поганого. Вони просто натирали мою шкіру ароматною м’якоттю, та й все. Потім змили б водою…

- Будь ласка, вибачте мене, ваша величносте, - простогнала Мурелла не підводячи погляд.

 Цікаво, які у неї очі?

Гадаю, що я просто хотіла хоч щось контролювати в своєму житті. Бо я потрапила в полон, зі мною відбувалися незвичні речі.

- Та ви мене навіть не спитали! – звереснула я. – Я вся тремчу від люті. І як же ви тепер можете мені відшкодувати? Як ти її покараєш? – я гостро поглянула у зміїні очі чорнявки. – Що, може…

Я не промовила фразу до кінця, лиш встигла помітити, як Мурелла стрімко змахнула тонкою долонею, що закінчувалася гострими пазурами, і тіло Філлуни було розірване на шмаття, розділене на безліч тонесеньких бірюзових стрічок, які зміями порснули у воду та безслідно там зникли, розчинившись просто на очах. А потім у басейні завирували сріблисті рибки, збиваючись у зграйку й повільно рухаючись у мій бік.