Глава 4. Чоловік по той бік басейну

Це було дуже дивно, але мені раптом нестримно захотілося роздягнутися, скинути із себе геть усе й пірнути на дно басейну.

- Нарешті ти там, де й маєш бути, - почула я крізь туман й здригнулася.

- Хто ви такий і що вам від мене потрібно? – спитала я, відчуваючи, як піт струмками стікає по спині.

- Аби твій батько дотримав слова та виконав угоду, ми познайомилися б раніше. Проте це вже не важливо. Я радий вітати тебе у себе вдома, моя кохана.

- Кохана… я? А хто ж ви такий?

- Я впевнений, що ти про мене чула. Моє ім’я Арсеній Кадічс, я – Великий лорд, твій повелитель, чоловік і батько твоєї дитини.

- Що?..

Від почутого у мене всередині усе завмерло, я розтулила вуста, аби щось сказати, та лиш спромоглася на те, аби гучно втягнути у себе парке повітря та безпорадно закліпала повіками.

- Я розумію, що тобі дивно про це чути. Проте вважаю, що краще знати правду. Подумати зможеш потім. Матимеш ще доволі часу.

Чоловік владно сплеснув у долоні, й поряд зі мною невідь-звідки з’явилися дві дівчини. Стрункі, із довгим розпущеним волоссям, що поприставало до їх мокрих тіл, немов безліч чорних змій, загорнуті у білі простирадла, вони кинулися стягувати із мене одяг. Захоплена зненацька, я не встигла оговтатися, як уже стояла по той бік басейну геть гола, соромливо прикриваючи долонями стегна та груди. А дівчата тим часом упали біля моїх ніг ниць та поплазували геть, задкуючи та зникаючи, немов примари. Лиш тепер я помітила цупкі завіси, що рівними проміжками перемежовували стіни, майже зливаючись із ними.

Від обурення у мене аж потемніло в очах. Та хто він такий, той лорд, аби робити таке зі мною! Я хотіла закричати, проте спромоглася лише на тихе бурмотіння.

- Ви не маєте права, - зніяковіло шепотіла я, хапливо вирішуючи, чи не пірнути мені в басейн, аби хоча б так сховатися від пильного погляду чоловіка, що сидів занадто близько від мене, і геть не був схожий на того древнього старого, яким я його уявляла. Але потім зрозуміла безглуздість наміру та запалала гнівом.

- Дай-но я на тебе погляну, - його голос звучав напрочуд сильно та владно; низький, із ледь відчутною хрипкістю, міг належати лише особливій людині.

Може, це сам король?, подумала я, крізь примружені повіки дивлячись у той бік, не насмілюючись зосередитися на рисах обличчя і враз відчувши, як  від страху німіють ноги.

- Будь ласка, відпустіть мене… звідси…

- Звичайно, зараз ти підеш, так і має бути. Але… дозволь мені вдовольнити цікавість, адже я довго на це чекав.

- Що саме вам від мене потрібно? – моя рука із перснем шарпнулася, і я мимовільно підняла її вгору, забравши від грудей, із подивом помічаючи, як кисть обплутує золотиста мотузка, інший кінець якої тримає лорд, повільно намотуючи на долоню.

- Мені потрібна ти, - почула я та пішла вслід за мотузкою, немов прив’язана до неї вівця, не маючи сил опиратися.

Повільно ступивши у воду, я відчула м’яке дно басейну, немов вистелене хутром, приємний дотик тепла до свого тіла, вдихнула п’янкі пахощі туману, що огортав мене зусібіч, і пішла вперед.

- Це проти моєї волі, - шепотіла я, роблячи кожен наступний крок та кусаючи нижню губу, схвильовано дихаючи.