Глава 3. Влада персня

Я ледь встигла прийти до тями, як простір всередині арки засріблився, і звідти вийшов високий чоловік, зодягнений у все чорне.

- Прошу йти за мною, королево, - сказав він, поштиво схиливши переді мною голову.

- Що це за місце, де я? – обережно встаючи із нош, спитала я.

- Ви у замку Великого лорда, королево, - відповів чоловік, не підводячи на мене погляд.

- Якого ще лорда?

- Прошу йти за мною.

- Але мені потрібно додому!

- На вас чекають.

- І тут чекають теж?

- Певно, ви дуже втомились з дороги, бо шлях був неблизьким.

- Авжеж! – махнувши перед собою долонею з перснем, я одночасно тупнула ногою – і навсібіч полетіли іскри. Вдаряючись об сірі стіни, вони рожевими спалахами сповзали додолу, а чоловік уперше на мене поглянув.

- Ой… - пробурмотіла я, помітивши на його блідому обличчі чорні провалля замість очей.

Та дуже швидко мана минула, і я подумала, що то мені тільки так здалося, насправді ж його зіниці були яскраво-зелені, а довгі вії кидали на гострі вилиці густу тінь.

- Прошу йти за мною, - наполягав він.

- Я щойно зрозуміла, що… Насправді, цей перстень має магічні властивості, так? І це означає, що я можу…

Я замислено поглянула довкола, потім хитро примружилася та обережно покрутила перстень довкола пальця – і раптом чорний чоловік перевернувся догори ногами, завис у повітрі, а його довге смолянисте волосся розстелилося по підлозі.

- Цікаво…

Я спрямувала палець вперед, легенько штовхнула – і незнайомець стрімко зник за сріблистою запоною арки.

Та не встигла я насолодитися владою над його тілом, як почула позаду себе знайомий голос.

- Прошу піти за мною, на нас чекають, - наполягав чоловік.

- Справді? – я хижо посміхнулася, розвернулася та обвела рукою довкола його шиї, уявний ланцюг стисла у жмені, а потім знову штовхнула, на цей раз по серпантину східців.

Та це був якийсь незнищенний екземпляр, тому що хоч його постать і погуркотіла спочатку кулею донизу, зникаючи з-перед очей, та вже за мить він знову стояв поряд. Зате я насолодилася своєю владою вповні, і тепер трохи прийшла до тями й почувалася набагато впевненіше. Мені навіть було цікаво поглянути, що там за тою завісою.

- Дуже прошу вас, - чоловік схилився аж до землі, а його долоня показувала напрям.

- Гаразд, веди мене, - великодушно дозволила я, гордовито скинувши підборіддя та поправивши волосся. – Мені навіть цікаво, хто ж там на мене чекає. І якщо це якась нахабна почвара, маючи чарівний перстень, я спробую з нею справитися. Бо хто ж це посмів…

Я надіялася побачити похмурий кабінет, або ж ще одну залу, можливо, балкон із мальовничим краєвидом. Та коли ми пройшли під арку, я раптом потрапила просто до розкішної купальні.

Стіни тут виблискували від рясних крапель роси, що струмочками стікала по гладенькому білому мармуру до неглибокого блакитнуватого басейну, підсвіченого по периметру помаранчевими світильниками. У центрі хлюпотів водограй, бризкаючи тугими струменями аж попід стелю, розсіваючи довкола мерехтливий туман. Додолу крізь круглий отвір вгорі просочувався стовп тьмавого бузкового світла, і це виглядало, немов завіса із серпанку. Рожеві вогники засліплювали мій погляд, туман малював химерні візерунки, тому я спочатку не зауважила постать по той бік водойми.

- Це ще що за місце? – пирхнула я, роззираючись довкола, примружуючи повіки.

Та коли трохи призвичаїлася, зрозуміла, що у високому кріслі по той бік басейну, просто напроти мене сидить незнайомець.

Відкинувши з обличчя пасмо змокрілого волосся, я помітила його оголений торс, широкі плечі, долоні, що лежать на колінах. На щастя, усе, що було нижче живота, було огорнуте білим простирадлом, та добре проглядали стегна.

Тільки тепер я відчула, як спекотно всередині кімнати, по моєму обличчю стікала волога. Я озирнулася на чоловіка, який мав би супроводжувати мене сюди, проте його не було.

Тим часом мені ставало все  важче дихати, і я мимовільно розщебнула комір сукні, провела долонею по грудях; тканина щільно обліпила все моє тіло, я була мокра, мов хлющ.