Глава 2. Сіра зала

 Це було дивне відчуття, але після другого удару моя рука немов провалилася кудись всередину, я не відчула жодного опору й за мить уже стояла посередині величезної зали.

- Ой… - тільки й спромоглася промовити я, озираючись довкола та помічаючи притлумлену розкіш, круглі столи із запаленими на них свічками та сотню зацікавлених облич, повернутих у мій бік.

На мене згори лилося блакитнувате світло, посріблені візерунки на сірих стінах загадково поблискували, як і підсвічники із вигадливими завитками.

 Глибоко вдихнувши, я розправила плечі та зосередила погляд на присутніх, помічаючи, що всі вони зодягнені у темний одяг та мають занадто бліду шкіру. У жінок чорне розпущене волосся – пряме чи кучеряве, стягнуте над чолом то стрічкою, то діадемою, прикрашеною блискучим камінням. Їх занадто пишні подоли суконь виглядали, немов химерні квіти, розстеляючись довкола ніг та аж пінячись від білих мережив.

Раптом мені стало аж ніяково від мого занадто барвистого одягу. Я почувалася серед усіх цих похмурих постатей, немов метелик, що залетів між зграю ворон, й мимовільно розтисла долоню та поглянула на свій перстень, який до того міцно стискала в кулаці, намулюючи каменем долоню.

- Наша королево, - я й не помітила, як до мене звернувся карлик, підійшовши майже впритул. – Мабуть, ви хочете відпочити з дороги? Дуже втомились?

- Що?..

- Ви дуже втомилися? – повторив він.

- Це ви до мене?

- Вибачте, що довелося чекати, у нас тут непередбачене зібрання, але всі ми дуже раді вас бачити.

- Мене?..

Обличчя довкола німували, по срібних підсвічниках на білі скатерки скапував чорний віск, і в цілковитій тиші навіть було чутно потріскування. Це видиво мене заворожувало, і я поволі почала поринати в транс.

- Ви ж можете йти самі, чи, може, бажаєте, аби вас віднесли? Королево…

Мене знову назвали цим словом?

Я мов опритомніла, голосно заковтнула слину й тільки тепер наважилася перевести погляд з блідих облич донизу.

Коли б це трапилося зі мною раніше, ще до мого перетворення на відьму, я, мабуть, навіжено заверещала б, побачивши таку почвару. Але тепер вигляд істоти мене лише здивував.

- Мабуть, краще віднесіть, - пошерхлими вустами буркнула я, розглядаючи неприродно витягнутий угору череп, обтягнути зеленкуватою шкірою, блискучі чорні очі, пучок сивого волосся на маківці та довжелезний зелений ніс, що звисав аж до закручених угору носаків червоних чобіт. Цю дивовижу доповнював сріблистий одяг та безліч мерехтливих перснів на гачкуватих пальцях.

- Як побажаєте, королево, - поштиво вклонився карлик, махнув головою, аж довгий ніс відлетів набік та плеснув його по колінах, і до зали стрімко влетіло двоє напівпрозорих птахів, позаду них звивалися в повітрі ноші, застелені сріблистим сукном.

Жінки та чоловіки навіть не поворухнулися, вони стояли та сиділи там, де я їх і застала, в якихось напружених позах, наче вичікуючи, коли я зникну.

Коли ноші лягли біля моїх ніг, я вирішила, що маю щось сказати.

- Що ж, мені було приємно… - ніяково почала я, але карлик обережно торкнувся до моєї долоні.

- Королево, не варто, - запобігливо й водночас гордовито протягнув він, нахиляючись до мене майже впритул, а потім… поцілував мій перстень.

Від того я аж відсахнулась.

- Але я маю бодай привітатися? – видихнула я, не стримавши зніяковілий смішок. Вийшло трохи нервово, але карлик лиш випнув вперед чималий живіт, якого я спочатку і не зауважила за блиском одягу.

- На вас уже чекають, - поштиво схилився він, показуючи гачкуватими пальцями на ноші.

Голосно видихнувши, я підібрала довгий поділ сукні й, помітивши поверх чорного оксамиту велику м’яку подушку в строкатій пошивці, обережно на неї сіла. Тієї ж миті птахи змахнули крильми – і я стрімко злетіла в повітря.

- Каскудус до ваших послуг, - почула за собою немов тихе сичання змії.

Насправді я пам’ятала, із якою дбайливістю мої батьки займалися моїм вихованням в дитинстві. І деякі спогади тепер зринали самі собою.

- Тебе мають усі шанувати, - немов заведена, повторювала нянька. – Твої слова важливі, а вчинки ніхто не має права осуджувати.

- Маєш підбирати одяг та прикраси дуже ретельно, аби справляти належне враження, - нагадувала матуся, яка завжди дбала про мій зовнішній вигляд, наче я була принцесою, а не донькою графа.

- Є дуже багато таємниць, але за твоїм бажанням вони відкриються, і ти знатимеш більше, ніж інші, - щось дивне казав батько, коли я розпитувала його про те, чому на небі є зірки.

І я росла собі, переконана, що якоїсь миті весь світ схилиться переді мною та ляже до моїх ніг.

А потім батько помер, наше багатство зникло, і матінка заповзялася його повернути, влаштовуючи мою долю так, як собі надумала. Я вийшла заміж, стала вдовою, народила дитину, безтямно закохалася…

Але ось аж тепер мене назвали королевою!

За роздумами я й не помітила, як проминула широкі сходи, що серпантином звивалися угору, і опинилася перед блакитнуватою аркою входу. Тут птахи раптом порвали срібні пута, які прив’язували їх до нош, зробили в повітрі петлю та стрімко полетіли геть, я ж повільно опустилася додолу, відчуваючи себе пір’їною, що падає із неба.