Глава 1. Похмура цитадель

Якоїсь миті шкіра коня, на якому я летіла в бік таємничого замку, здалася мені занадто шорсткою. А коли я поглянула на свої руки, то виявилося, що замість рудої гриви пальці стискають яскраво-помаранчеве хутро, яке м’якими шовковистими пасмами огортало мене зусібіч. Та й шия в коня була занадто товстою, довгою, десь зовсім поряд лопотіли перетинчасті крила…

Це зовсім не кінь, я лечу верхи на драконі, зненацька зрозуміла я, затамовуючи подих й розширеними від страху очима оглядаючи чарівний краєвид, що розкинувся внизу.

Сонце от-от мало вийти з-за обрію, рожева смуга уже розкреслила цей світ надвоє, і в центрі була скеля із хмарами на вершечку шпиля.

Яке загадкове місце, подумала я, відчуваючи, як лусочки на шкірі дракона приємно лоскочуть мої оголені литки. Полум’яний перстень, здавалося, з’єднався своїм сяйвом із першим променем сонця, яке зненацька вигулькнуло з-за хмар, і я помітила, що кам’яні вежі замку вриті черепицею зі щирого золота. Бо що ще може так яскраво блистіти?

Але ж я мала б потрапити додому! Бо щойно позбавилася дару відьми й перетворилася на звичайну жінку. І десь там на мене чекає мій син і чоловік. Що з ними сталося? Що сталося зі мною?

Тим часом відстань між мною та замком швидко скорочувалася, і дракон уже летів майже над землею, химерно вигинаючи тулуб. Я бачила під собою зелена траву, калюжки з водою, ледь видиму доріжку і довгу тінь…

А потім поряд заметалися білі клоччя примар. Ці істоти були схожі на привидів, яких я бачила на чорно-білих гравюрах ще в дитинстві - темні провалля круглих очей, видовжений овал голови та довге напинало із пошматованими краями, від яких при польоті відриваються та губляться далеко позаду блакитні спалахи.

Привидів ставало все більше, я навіть почула шурхотіння, а серед нерозбірливих звуків можна було розрізнити слова.

- Королева… світла королева… - шурхотіло довкола.

Якоїсь миті я навіть озирнулася, аби її побачити. Проте поряд не було нікого, лише зграя привидів та я, верхи на драконі.

Аж раптом світ заволокло туманом - й нізвідки з’явилась брама.

- Ні! – звереснула я, примружуючи повіки.

 Привиди почали гучно пищати, заметалися вгору-вниз, дракон зафоркав, його грива заблискотіла, подих став гарячим, а я підібрала ноги, міцно стиснувши коліньми його лускату шию.

Зіткнення здавалося неминучим. Та коли ми були зовсім поряд, ворота зі скрипінням відчинилися – і ми стрімко пронеслися між їх стулками до високих кам’яних східців, що, здавалося, висіли в повітрі, звиваючись вгору аж до фундаменту будівлі, та закінчувалися широкою терасою. Тут дракон м’яко опустився на графітовий килим, простелений перед високими дверима, склав крила, витягнувся, поклав на килим голову, випустив крізь ніздрі хмари теплої пари та закрутив кільцями хвіст.

Майже не дихаючи, я обережно спустилася по його лускатій шкірі на тверду поверхню та уважно поглянула на двері. Темні, обковані пасами із позеленілої міді, вони мали шість круглих отворів. Із одного назовні просочувався сивий туман та губився внизу під сходами, з іншого виривався пучок тьмавого жовтуватого світла.

- Де я? Що це за місце? –  прошепотіла я, озирнулася на дракона, але той, здавалося, вже спав.

Простір довкола оповивали густі блакитнувато-сірі сутінки, контури будівлі здавалися розмитими, і лише це слабке світло з дверей вказувало на те, що це не сон, що всередині хтось може бути.

Та я не поспішала стукати, натомість спробувала промовити одне із заклинань, яке раніше допомогло б розвіяти цей морок. Потім спробувала іще…

- Але чому я тут? – нарешті вигукнула я, з острахом поглядаючи то на темну безодню внизу, закошлану туманом, то на двері.

У відповідь – тиша.

Я повільно пройшлася вздовж по терасі, обережно торкаючись холодного каменю стін; повернулася назад. Тут, біля дверей, хоча б був килим, яке-не-яке світло, спав дракон…

Відчувши втому, я сіла на килимі та почала розглядати перстень, помічаючи, як всередині каменю химерно палахкотить рожевий вогник, немов і справді живий.

- Хоч якась розвага, - зітхнула я, знічев’я крутячи прикрасу довкола пальця.

Та скоро і ця «розвага» мені набридла.

Найгірше – невідомість, вирішила я, підвелася, зробила глибокий вдих й щосили загупала в двері кулаком.