22 Відьма та мета.

-Як бачите, я його завів! – Коли ворота відчинилися, Еля за кермом «Мерседеса» заїхала до двору та зупинилася під навісом для машин, перше, що вони із Катею помітили, вийшовши з авто, - це працюючий двигун ЗІМа. З вихлопної труби йшов сизуватий димок, але працював двигун напрочуд м’яко та тихо. Тому, насправді, ця заява Макса не мала особливого сенсу, хоча похвалитися він мав повне право. А, якби Катя та Еля поцікавилися, міг би розповісти, що саме так і має працювати шестициліндровий нижньоклапанний двигун потужністю у дев’яносто кінських сил: це було однією з переваг старого представницького автомобіля. До того ж, він встиг з’ясувати стан цього раритету. Звичайно, роботи тут було багато, але головним було те, що машину не спотворено встановленням сучасних агрегатів, кузов теж ніхто не переробляв. От лише світлові прилади були нерідні, та салон зазнав безжального відношення попередніх власників. Але у іншому... – Гадаю, виконаю обіцянку.

-Це яку? – здивувалася Катя.

-Покатати за рік!

Роккі бігав поряд, та відразу розпочав вимагати уваги від прибулих, оскільки господар тривалий час був зайнятий із машиною, - пес, мабуть, його не розумів. До Елі, до речі, пітбуль поставився дружньо, мабуть, вловивши настрій господаря. Принаймні, погладити його вона була майже змушена, та облизане обличчя отримала нарівні із Катею.

Макс заглушив двигун, зачинив капот та дверцята старого авто, та усі зайшли до будинку. Зняли одяг та зайшли до вітальні. Еля, сідаючи на диван, сказала:

-Сидіти, коли тут…

-А … що ти зробиш? Я теж живу у квартирі, де вбили людину, - відповіла Катя. – Хоча я його не знала, але…

-Це … зовсім інше, - відповіла господарка. Покійного чоловіка вона, звісно, не кохала, але… Макс вирішив, що потрібно переключити її увагу, та спитав:

-Ну, як, слідчий версію нашу прийняв?

-Твою, - поправила Катя, оскільки дорогою до Черкас саме він пояснив, що, скоріше за усе, сталося. – Так, дуже зрадів. Сказав, буде перевіряти. Щоправда, не знаю, чи доведе…

-А для нас це, власне, неважливо. Головне, що вони будуть працювати … у потрібному напрямку. Не будуть чіпати вас. А, з іншого боку, Палайчуку теж буде не до того, щоб намагатися зашкодити… Він буде змушений себе захищати.

-Ти гадаєш, це, справді, він? – спитала Еля. – Чи … лише для слідчого…?

-Гадаю, він. Та, мені здається, Матвій давно розумів, що це може бути він. Що племінничок може таке зробити… Він же, пройшовши таку школу, напевно вже, розумівся на людях…

-Чому ти так вважаєш?

-Пам’ятаєш, ти розповідала … тоді, у перший день … як опинилася з ним? Та сказала, що наполягала на весіллі та законному шлюбі, гадала, Матвій відмовиться, але він несподівано погодився.

-Так і було, - підтвердила Еля. – Але до чого тут..?

-А от до чого. Катя тоді вже сиділа, та … Матвій краще за усіх знав, що вирок буде до довічного. Бо сам і намагався зробити це. Та усім, кому потрібно, заплатив, звісно, через того ж таки Палайчука… Який тоді, якщо Катя ані на що не претендувала б, залишався спадкоємцем. Та, напевно, Матвій розумів, що той його може прибрати заради цієї спадщини. Тому … коли він на тобі одружився офіційно, щоб ти й стала спадкоємицею першої черги… Він-то, напевно, збирався жити ще довго, та йому було начхати, що буде після смерті. Але він вважав, що це свого роду страховка. Що Михайло не буде намагатися його вбити, якщо є інший спадкоємець. Та зробив це … поки ще не було винесено вирок у справі. Ну, могло так бути?

-Могло. Матвій … був дуже розумний, та усе завжди прораховував…

-Але ж це – жах… Так жити, - сказала Катя.

-Він сам обрав такий шлях. Та не прорахував, що Михайло виявився не менш винахідливим. От лише … поспішив трохи. Не очікував, що вирок скасують, ти опинишся на волі, а тим більше – з’явишся тут за цією спадщиною. Тому, напевно, він зараз кусає лікті, навіть, якщо не знає, що ви сказали слідчому…

-Він виявився розумніший за тата. А ти – розумніший за нього!

-От не треба мене хвалити, - посміхнувся Макс, якому, насправді, було, звісно, приємно. – Перехвалиш! А в нас іще одна новина. – Він повернув екраном до співрозмовниць увімкнений ноутбук, на якому було відкрито сторінку із новиною. Сорокап’ятирічний американець побив свою співмешканку-українку так, що вона опинилася у комі, та терміново залишив Україну. Поліція вживає заходів для оголошення зловмисника у міжнародний розшук, писав репортер.

-Бідолашна Марго, - похитала головою Катя, оскільки у тому, що у новині йдеться про неї та Юджина, не доводилося сумніватися.

-Вона знала, з ким зв’язалася. Принаймні, точно знала, що він вільно розмовляє російською, - а можливо, й українською, - але приховує це, воліє виглядати таким, хто потребує перекладача. Та розуміла, що робить він це із якоюсь метою, вводячи усіх в оману… До того ж, вона його, дійсно, підставила. Забула телефон у розбитій машині, та головне у тому, що його не захистила. І це апарат, у якому усе листування на дуже делікатні теми… Ми коли повернемося, я там понишпорю, можливо, ще багато цікавого знайдемо.

-А … ми тепер можемо повернутися? Небезпеки немає?

-Якщо Юджин з України полетів, - гадаю, що так. От тільки… Я вам обом пораджу хоча б у загальних рисах із паперами розібратися, щодо спадщини цієї. Щоб розуміти, що до чого, та що кому... Дня чи двох вам вистачить? А усе інше … вже можна вирішити телефоном, поки півроку не пройде, та усе не оформлять.[1] До того ж, як хочете, а я сьогодні назад не поїду! Ще не вистачало заснути за кермом!