21. Зв’язки.

Після вечері Макс дістав щось з кишені. Катя побачила смартфон із розбитим екраном та із подивом спитала:

-Що це?

-Хлопці у машині, яку ми купили в Юджина, знайшли.

-То це його телефон? – У голосі дівчини звучала недовіра, бо  модель була стара. та уявити із таким американського бізнесмена було важко.

-Можливо, його. Можливо, цієї Марго… А може бути, хтось просто забув у машині, хто з ним їхав. Я, взагалі-то, хотів повернути… - розвів руками Макс.

-Залишилося ще дізнатися, кому.

-Спробуємо. Зараз поставимо на зарядку… Якщо пощастить, він запрацює, й там не увімкнено захист. Тоді ми зможемо зрозуміти…

Вона скептично похитала головою, бо власний телефон захистила майже одразу після купівлі. Тим більше, це й для роботи із банківським додатком було необхідно, до того ж, саме з телефону здійснювалося керування профілем у Інстаграмі, а він для Каті був одним з джерел доходу, і тому … до нього непотрібно було допускати сторонніх. Втім, після усього, про що розмовляли до цього, - знайдений телефон здавався дрібницею, й про нього швидко забули. А скоро забули й взагалі про справи…

Але вранці, після сніданку та перед тим, як іти працювати, - Макс над електронікою чергового авто, Катя – над збиранням матеріалів про відьом,  - вони звернули увагу на  цей телефон. Дівчина сказала:

-Мабуть, вже зарядився.

-Напевно. Давай спробуємо увімкнути. Подзвонити з нього, звісно, не вдасться … Але…

Він ніби відчував щось, - та, дійсно, телефон виявився без паролю. Зателефонувати Макс навіть не робив спроби, зате підключив знахідку до wi-fi.

-Навіщо? – спитала Катя.

-Зараз побачимо, чий… Ось, дивись, відкриваємо Вайбер. Натискаємо на три точки… Ось: Маргарита Сорока.

-Виходить, це телефон Марго?

-Так.

-Потрібно буде зв’язатися із Юджином, та віддати…

-Зачекай. – Голос Макса став зараз таким, який Катя нечасто чула. Та завжди це було пов’язано із її справою. Автоматичним жестом він натиснув на значок, що вів до переліку чатів. А, оскільки айфон був вже під’єднаний до мережі, то залунали сигнали отриманих повідомлень. Напевно, власниця, втративши гаджет, відновила номер та вставила СІМ-картку до нового апарату, але на старому відображалися усі повідомлення, що писалися або отримувалися у цьому профілі Вайберу. Та контакти усі залишилися.

Максу не спало б на думку читати чуже листування. Якби не одне «але»… Найпершим згори йшов чат із користувачем, який у контактах був позначений як Юджин. Звісно, якщо власниця апарату була його помічницею. Але листування це йшло російською мовою. А, коли розмовляв із Максом, та й із авторемонтниками та нотаріусом, - американець удавав, що ані російської, ані української мови не розуміє!

Прочитавши кілька останніх повідомлень, - стосувалися вони роботи компанії, але було очевидно, що обидві сторони мовою володіють однаково вільно, - Макс сказав:

-Поки що не будемо повертати цей телефон.

-Чому?

-Ти не зрозуміла? Американець, що вільно володіє російською, та приховує це. На ім’я Юджин, тобто Євген. Ми знайшли Жеку, який підмовив цих релігійних фанатиків вбити тебе!

-Але … чому? Навіщо йому це?! – здивувалася Катя.

-Уявлення не маю. Поки що. – Тон Макса став одночасно задумливим та злим. – Але, чорт забирай, я мав здогадатися раніше! Він звідкілясь знав, чим ми займаємось. Та вирішив вступити у контакт … купивши в мене авто. Я ще дивувався, це нетипово для заможного американця, - купувати авто, що було у вжитку. Вони, зазвичай, купують нові. Подумав, що … він тут досить давно живе, та розуміє, що в нас купувати нове не має сенсу, а можливо, не може придбати швидко, ти ж, мабуть, знаєш, зараз нове авто потрібно довго чекати. А виявилося, він просто … шукав можливості познайомитися…

-Але навіщо?! Якщо … лише заради цього він купив машину, а вона коштує…

-Ну, по-перше, він – людина не бідна. По-друге, стару-то машину він, дійсно, розбив, або, точніше, йому розбили. Він вирішив цим скористатися, але їздити-то дійсно потрібно… От і вирішив поєднати. А навіщо…  Будемо з’ясовувати.

-Як?

-Я зараз повернуся… Скажу хлопцям, що робити, от, якраз Борис приїхав… Та засядемо за Інтернет. Будемо шукати…

Шукати Макс розпочав з компанії Юджина. Її дані взяв з договору щодо автомобіля, - довелося лише дістати з шухляди свій примірник. Це було дочірнє підприємство великої американської компанії, яка, дійсно, поставляла різноманітні товари для обслуговування літаків, - запчастини та приладдя. Дочірнє підприємство, що цікаво, хоча й розташовувалося у Києві, відало поставками на ринки колишнього Союзу, включно із Росією. А оце вже було нетипово: такі представництва, що працювали на увесь регіон, великі західні компанії зазвичай воліли розміщувати у Москві.

-Але Юджин казав, що він сам запропонував цей напрямок. Мабуть, сам і обирав, де розташувати офіс, - висловила припущення Катя.

-Напевно. Але чому саме у Києві? Якщо вже вони поставляють товари, у тому числі, й до Росії… Тамтешній ринок – набагато більший за наш. Там, на відміну від України, багато авіакомпаній, які здійснюють внутрішні перевезення. Із російськими відстанями, - це й не дивно… А в нас всередині країни майже не літають.