19. Сила тяжіння.

Каті не було чого робити.

Звісно, не можна було сказати, що їй незвичне таке відчуття. Що було робити у слідчому ізоляторі..? Але на волі – інша справа. Щоправда, їй взагалі бути на волі – досі не дуже звично… Хоча – дякувати Максу, він не лише … зробив так, що вона на волі, але й допомагав відчути себе по-справжньому вільною. А от подякувати якраз і не дає! До того ж, привіз її сюди, а сам поїхав … у її ж, здебільшого, справах, якщо рахувати й «Кадиллак».

Але все-таки, чим же зайняти цей час? Не на кухні ж увесь час бути… Вийшла надвір, погралася з Роккі, але стомилася швидше за нього. От вже в кого надлишок енергії! Пройшла до майстерні, трохи потеревенила із Борисом та Сержиком, вони показали їй, як зараз виглядає розібраний «Кадиллак». Але не будеш же тривалий час відривати людей від роботи…

Щоправда, в людини, яка займається творчістю, є одна перевага: вона, насправді, завжди знайде, чим зайняти свій час. Навіть, якщо немає настрою саме зараз писати текст, та неможливо знімати відео, - завжди можна думати. Або шукати інформацію.

Свій ноутбук з квартири вона забрала, а зараз увімкнула його. Пригадала прочитаний колись вислів: у наш час твій дім там, де автоматично підключається wi-fi. Що ж, тоді її дім зараз і тут, телефон-то давно підключила до максимової мережі. А тепер те ж саме зробила із ноутбуком, перевірила пошту, вкотре упіймавши себе на думці, як одночасно звично та незвично робити … такі звичайні речі. Звичайні – для вільної людини… Втім, нічого важливого або цікавого там не було.

Потім Катя відкрила пошуковик та стала вводити словосполучення «відьма з Барля». Українською матеріалів на цю тему не знайшлося, й вона перейшла на російську, потім – на англійську. Враховуючи, що місто Барль знаходилося у Німеччині, та сама Марта Бель була, власне, німкенею, вона перейшла на німецьку, хоча знала її хіба на початковому рівні. Втім, із сучасними можливостями онлайн-перекладачів можна було впоратися й так.

От тільки майже нічого нового не дізналася. Чи не половина статей, які вдалося знайти, посилалися, власне, на ту саму книгу, примірник якої залишився у її квартирі на Куренівці. Книга, до речі, була досить рідкісна, та дісталася Катерині колись зовсім випадково. Першоджерел щодо історії відьми з Барля взагалі було небагато, хоча одному вченому вдалося розшукати документ у церковних архівах. Але й з нього нічого нового дізнатися не вдалося. Щодо авторів статей, їхні думки різнилися у залежності від того, чи вірили вони самі у чаклунство.

Катя вивчала ці статті, зберігала деякі у закладках та подумки писала сценарій маленького фільму, який зніме про цю історію. Вперше вона саме так називала майбутній продукт, але хотіла зробити його на новому для себе рівні. А ще ловила себе на суперечливому почутті: їй, любительці історії відьом, дуже хотілося, щоб Марта Бель насправді виявилася ніякою не відьмою, а звичайною жінкою … що, нарешті, знайшла своє щастя. Щоправда, - а чи знайшла?

Вже збираючись вимикати комп’ютер, вона натиснула на картинку зі ще одним варіантом зображення того ж сюжету. Та відкрила статтю британського мистецтвознавця. Присвячена вона була  серії мініатюр, виконаних на початку дев’ятнадцятого століття одним німецьким художником. Вироби були дорогоцінні, оскільки виконані були на золоті, з емалі та дрібних дорогоцінних каменів. Їх було кількадесят, присвячених різним темам. Частина сюжетів стосувалася якраз відьом, - мабуть, художник мав такі ж інтереси, - та, принаймні, одна мініатюра зображала політ відьми з Барля. Як писав автор статті, усі роботи, що знаходилися у колекції одного німецького промисловця, зникли під час Другої світової війни. Невідомо було навіть, конфіскувала їх нацистська влада, та вивезла у невідомому напрямку разом із багатьма іншими цінностями, або сам власник, коли тікав на захід, - його будинок опинився у сорок п’ятому у зоні радянської окупації, - вивіз із собою, а можливо, писав англієць, усе це потрапило до рук радянських трофейних команд, та досі знаходиться у якихось російських запасниках, недоступне для дослідників, не кажучи вже про широку публіку.

Що ж, цю загадку теж потрібно буде згадати у фільмі, подумала Катя. Аж надто багато загадок було у історії Марти з Барля, але навряд чи їх вдасться коли-небудь розгадати.

Вимкнувши комп’ютер, Катя підійшла до панно із Мартою та зробила селфі, - ще одне. А потім відправила це фото Елі, із якою вони відчували вже себе майже подругами. Катя хотіла, щоб це було без «майже», а тому зателефонувала їй. Еля, мабуть, якраз подивилася повідомлення, бо перше, що спитала, - враженим тоном:

-Де це ти таке знайшла? По музеях там ходиш, чи що?! Одне обличчя!

-У тому-то й справа, що ні! Це … в Макса вдома. Річ старовинна, а в нього вже кілька років. Це одне з класичних зображень відьми з Барля… От і не вір після цього…

-Нічого собі! Я із Максом розмовляла, до речі. Він сказав…

-Я знаю. Але … в нас тут теж новини… Мене ледь не вбили. – Й Катя описала учорашню пригоду.

-То … їх затримали? – поцікавилася Еля.

-Принаймні, одного. Завдяки Максу та Роккі… - Собака якраз підійшов та розлігся біля ніг, і Катя знову стала його гладити вільною від телефону рукою. – Та, судячи з усього … мали вбити саме мене. Тому Макс мене поки … відвіз сюди.

-Ніби тобі там погано! – зауважила Еля.

-Мені-то добре. Але … краще б не з такого приводу… Так от, я хочу тебе попередити. Ми ж не знаємо, хто це, та чому…  Обережно там!