18. Спільне.

Найбільш складно було вмовити сусідів не чіпати ані затриманого, ані ніж, що лежав на асфальті. Хтось спитав, чи викликали поліцію, - він назвав її міліцією, - та швидку. Про останню у метушні Макс та, тим більше, Катя, забули. Але інші таки викликали її, й вона навіть приїхала трохи раніше за поліцію. Щоправда, укушений госпіталізації не потребував. А, перекинувшись кількома фразами із Катею, лікарка дала якусь пігулку, сказавши щось про гостру реакцію на стрес.

Перев’язаного нападника повезли до відділку патрульні, слідчий із експертом стали оглядати місце події. Дмитро Дмитрович та Світлана Антонівна стали понятими, - «Знову!» - пробурмотів старий, хоча, здавалося, вони отримують задоволення, коли існування перестало бути одноманітним.

Роккі похвалили та погладили усі, включно зі слідчим. Коли нападника, що, неочікувано для себе, став жертвою, посадили до патрульного авто, пес заспокоївся, припинив гарчати та терся об ноги Макса, немов той кіт. І взагалі, здавалося, його влаштовувало перебувати у центрі уваги.

Макс та Катя дали перші пояснення просто на місці, - хоча це не можна було назвати процесуальним документом: закон вимагав допитувати свідків лише після відкриття кримінального провадження. Але слідчі та оперативники часто чинили, як звикли, коли закон дозволяв багато чого зробити до порушення кримінальної справи. Макс знизав плечима, але не бачив зараз необхідності протестувати. Навпаки, зі слідчим потрібно було встановити добрі стосунки. Тим більше, що той сказав:

-Все одно, ви за нас зробили усю роботу.

-По-перше, не я, а Роккі, - посміхнувся Макс, хоча ця посмішка й далася йому нелегко. – А по-друге, лише половину. Другий-то втік! Шкода, звісно, що не догнав, але … потрібно було подивитися, як там Катя… Та й цього … щоб Роккі не загриз раптом. А то хто б потім розповів..?

-А ви гадаєте, це не просто розбій? – спитав слідчий.

-Не гадаю, а знаю. Ми … із Роккі його розпитали, - пояснив Макс, те переповів розмову із нападником. – Мені дуже цікаво … що він розповість вам.

-Не знаю. – Слідчий знову погладив Роккі. – В мене ж не буде такого помічника! – Щодо Макса, він вважав, що поліцейські й самі впораються. – Ну… Ви в нас свідок, а от подругу вашу доведеться потерпілою визнавати… Вона матиме право знати…

-Мене влаштовує. – Обом було зрозуміло, що Катя поділиться інформацією.

Нарешті, подякувавши ще раз Дмитрові Дмитровичу та Світлані Антонівні за Роккі, вони піднялися до квартири.

-Не забилася? – спитав Макс. Катя, лише скинувши куртку, опустилася у крісло у «кабінеті відьми».

-На нозі синець буде. Коли він на мене впав… Та, мабуть, на плечі… А … коли він мене в обличчя вдарив… Не цей, з ножем, а другий… Тоді ухилилася.

-От і добре, що не зіпсували твою красу!

-Як ти ще можеш жартувати! – Катя взяла його за руку та міцно стиснула.

-Я завжди жартую. Щоб з глузду не з’їхати, - зізнався Макс. –Дивись, до речі, Роккі-то біля твоїх ніг розлігся. Охороняє! А ти звернула увагу, що … минулого разу він попросив, щоб я його взяв, - та наступного дня, точніше, ночі, упіймав палія. Сьогодні так схотів їхати з нами, - і от, подивись…

-Що ти хочеш сказати?

-Що … янгол-охоронець може виглядати по-різному…

-Хіба в відьом бувають янголи охоронці? – змучено посміхнулася Катя.

-Ну, от, тепер ти жартуєш… І правильно робиш. А взагалі, от щодо відьом, - тобі краще знати!

-А щодо людей… Ти тільки подивися! Які усі добрі, втішали, воду пропонували, і взагалі…

-Хіба це погано? – здивувався Макс. – Подякувати треба…

-А ще вчора я для них була хто? Вбивця, що відмазалася від довічного, і взагалі – відьма! А тепер – турботливі такі! – Тепер у тоні Каті звучала злість.  

-Бо люди не люблять тих, хто бореться, особливо, якщо він перемагає. Та тих, хто … має свою справу у житті. Особливо, якщо вони самі її не розуміють. А от жертв – люблять. Але нам потрібно не про це зараз думати…

-А … що ти хочеш робити?

-Ну, по-перше, щоб ти переїхала поки що до мене. Там … тебе точно буде складніше дістати. Та не виходити нікуди … без мене. Завтра зберешся…

-Але ж мені потрібно…

-Блог твій почекає. Або … знімеш щось там. Камеру та комп’ютер можемо з собою взяти… Ти ж розумієш, що … тут не до жартів. До речі, потрібно попередити Елю…

-Ти вважаєш, що..?

-Це – продовження тієї самої історії. Твій блог … не може бути причиною, кому він, насправді, заважає?

-Якщо тільки це не хтось, хто занадто серйозно це сприймає, - зауважила Катя.

-Цей ідіот з ножем, можливо, саме такий. Але його використав хтось інший. Цей Жека, або той, хто за ним стоїть. Можливо, Жека - лише посередник.

-Але навіщо..?

-А навіщо хтось хотів тебе засадити? Коли не вдалося … вони перейшли до більш рішучих дій.

-Але ж ти вважав … що це тато… А його вбили…

-Тому я й кажу, що це одна й та сама історія. Із вбивством твого вітчима та моїх батьків, бо ми  вже знаємо, що Костя, мабуть, не просто заснув за кермом… Щось мені здається, трупів вже забагато. Ми ж не хочемо, щоб майбутніми стали наші, так?