17. Стрибок.

-От бачиш, як незручно. А ти ще не хотіла за кермо сідати! – сказав Макс. – А тепер, як ми авто біля твого будинку залишили, так відразу…

-Ну… так сталося. А що було робити, до Ольги двома машинами їхати..? То що..?

Питання було у тому, що Каті зателефонувала мати. Та попрохала приїхати, у чомусь допомогти. Але як туди дістатися? В Макса були власні справи. Замислившись на хвилинку, він сказав:

-Давай так. Я тебе завезу, поки поїду … усе там повирішую. А як звільнюся, зателефоную, та поїдемо … до тебе, а там вирішимо… - Він мав на увазі: залишимося в тебе обидва, чи забереш «Туарег», та повернемося до мене.

-Ну, а що іще залишається? – знизала вона плечима. Та хотіла вже сісти на пасажирське місце «Панамери», але поряд опинився Роккі, застрибнув всередину та зайняв це місце сам. Сів там, та усією позою та «посмішкою» став показувати, що нікуди йти не збирається. Виглядало це так кумедно, що Макс із Катею лише розсміялися. Але на жест господаря: «Виходь!» - пес, на відміну від того, як було зазвичай, і не думав реагувати.

-Хоче з нами! – сказала Катя.

-Напевно… Аж соромно, я його і так залишаю… Хоча від хлопців йому дістається увага! Але сьогодні… Ну, що із ним робити? – Проблема була у тому, що Максиму потрібно було заїхати до кількох місць, та залишати авто біля кожного з них, біля одного, можливо, на тривалий час. – Добре, зараз схожу за водою та мискою… Посидить поки у машині. Спеки зараз немає, вікна прочиню… Нічого йому не зробиться. А тому, хто спробує залізти, я не позаздрю. Роккі, перелазь назад! – Він вказав рукою на заднє сидіння. - Місце!

Складалося враження, що собака зрозумів: його таки беруть із собою. Принаймні, команду слухняно виконав, розлігшись на задньому сидінні. Катя, сівши поряд із водієм, - Макс якраз повернувся із якимись речами, - простягнула руку, щоб погладити собаку:

-Нагрів місце, молодець!

Махнувши рукою Борису із Сашком, що якраз закочували до боксу розбитий «Ауді», придбаний в Юджина, - Макс виїхав з двору.

Скоро, висадивши Катю біля будинку матері, він поїхав далі. Перша зупинка сьогодні, - у поліції, слідчий, що вів справу про спробу підпалу, хотів ще раз його допитати, та показати якісь документи…

-Ще тиждень, кажуть, щонайменше. – Ольга Опанасівна похитала головою. Вона мала на увазі гіпс на власній нозі. – А потім ще розробляти, ходити вчитися…

-Як же ти… - Катя мала на увазі: як же невдало вийшло. Але мати подумала, що вона цікавиться, як же це сталося. Або точніше: чи не Микола, раптом… Рана від того, що зробив колись Матвій, ніколи не загоювалася в жодної з них. Можливо, саме тому, читаючи матеріали справи щодо Каті, Ольга Опанасівна готова була припустити…

-Найбільш прикро, що просто біля дому! До крамниці йшла, перечепилася… Люди мене підняли, але йти не могла. Микола мене забрав, а потім до Києва повіз, до травмопункту. – Зараз Микола Миколайович вже поїхав на роботу. Й мати з донькою могли зайнятися тим, для чого, з точки зору Ольги Опанасівни, потрібні були саме жіночі руки. Катя, зі свого боку, була задоволена хоча б тим, що її не просили поратися по ділянці. От возитися із рослинами вона ніколи на любила. На щастя, зараз, здається, не сезон.

-Здається, пощастило тобі з ним…

-Можна й так сказати… Ми за тебе хвилюємось.

-Це чому? – Катерина була щиро здивована. – От вже зараз в мене, здається, усе гаразд! У порівнянні із тим, як могло б бути…

-Так. На твого Максима, звісно, молитися треба. – Цю заяву Катя розцінила, як остаточну констатацію, що з маминого боку заперечень проти цих стосунків не буде. – Але те, у що він тебе втягнув… Чи воно безпечно? – Ольга Опанасівна зробила паузу. – Можливо, ти вважаєш, щоб бути разом…

-Ні, мамо! Ми були б разом і без цього! – твердо сказала Катя. – Незалежно від цього. А щодо небезпеки… По-перше, ніяких ознак. По-друге… Це в Макса є вибір, він хоче знати, хто насправді вбив його батьків. І я його розумію… А в мене вибору немає. Бо не знати, хто та чому мені це влаштував, - небезпечніше, ніж намагатися дізнатися. А якщо … вони захочуть знову..?

-Можливо, вам краще знати. – Ольга Опанасівна була, насправді, людиною, яка усе життя пливла за течією. Коли вона зробила усе, щоб таки посадити Матвія, - це був чи не єдиний випадок у її житті, коли вона пішла до кінця. Та й те, можливо, тому, що боялася… Ні, вона не була боягузкою. Просто проявити рішучість у досягненні якоїсь мети, - не було у її характері. Саме тому вона не могла зрозуміти, чому Катя взялася за це. Щоправда, Максим справляв враження людини, що точно знає, чого хоче, та вміє домагатися цього. Сам факт, що вона бачила зараз доньку поряд із собою, був доказом цього. – То що ви там дізналися..?

-Давай розпочинати вже, - сказала Катя поглянувши на годинник. – Мені ще додому їхати потрібно… А я тобі поки розповім.

Так вони й зробили. Не знаючи, що під диваном захований зовсім маленький пристрій, під’єднаний до домашньої мережі wi-fi, який передавав кожне сказане слово. Навіть, якби його знайшли, то ніяким чином не визначили б, куди саме. До того ж, Микола Миколайович, який і залишив його там, ще й зацікавив Ольгу Опанасівну розпитати доньку, коли та приїде. А сам попередив того, кого це, насправді, цікавило, коли потрібно слухати.