15. Деталі.

-І скільки ж ти заплатив? – спитала Катя, їдучи черкаською дамбою. Вона сиділа зараз за кермом, розуміючи, що Максу треба перепочити. Все-таки він майже увесь час займався справами у Черкасах, а що робила вона..? До того ж, від керування авто отримувала задоволення та, дійсно, відчувала себе вільною. А помінятися можна й ближче до Києва.

-Щодо гонорару твоєму Валентину Олександровичу, ти сама бачила, що у договорі. А застава – трохи більше мільйона гривень. Це іще пощастило, що її взагалі встановили. Хоча … зараз не так вже й рідко із подібними статтями на волі до суду гуляють. А за ДТП – арештовують без права застави.

-Нічого собі! Більше, ніж за мене! – Катя посміхнулася, хоча, насправді, була вражена так само, як кількома годинами раніше Валентин Олександрович. – Дивись, я буду ревнувати!

-От для цього в тебе немає підстав! – відповів їй у тон Макс, а потім продовжив вже серйозно. – Заставу-то мені повернуть. Еля нікуди не втече. По-перше, їй немає, куди. По-друге, для цього потрібно бути… Мати сильну волю, бути здатним на вчинок, нехай навіть і поганий. А вона не така. Вона усе життя пливла за течією. По-третє, вона не дурна, ти, до речі, мала рацію. Та розуміє, що … ми запропонували їй шлях залишитися не лише вільною, але й виправданою. Та далеко не бідною. Із правом вирішувати, що робити далі, а вона ніколи не мала такої можливості. Нарешті, сподіваюся, підводити мене теж не захоче.

-Та вона тебе … боготворити буде!

-До того ж, - продовжував Макс, - це, власне, не за неї. Це – інвестиції у нашу справу.

-Добре, коли маєш, що інвестувати, - зауважила Катя. Вона непогано заробляла на своєму «відьминому» блозі, але витрачати такі гроші дозволити собі не змогла б. Навіть після того, як Павло Крисятін поверне вкрадене, - він ще цього не зробив, але, вважала вона, не забариться. Якщо не хоче втратити й роботу, і волю…

-Я добре заробляю. – Макс знизав плечима. – В мене «проходить» машин з двадцять на рік. Ти бачила, яких. На кожній у середньому – тисяч десять доларів, це лише на продажі. А є ще … юридична частина, те саме відшкодування шкоди, я тобі розповідав. Трохи повільніше, але це теж добрі гроші. Я їх і не витрачаю. Бо розумію, що … це може закінчитися…

-Чому?

-Бо я займаюся цим не лише тому, що це – заробіток. Машина – це не просто «шматок заліза», для мене вона майже жива, розумієш? Мені дає задоволення, коли замість трупа, який мені привезли на евакуаторі, виходить нормальне авто. У нове життя з новим володільцем. А інакше, можливо, його б викинули, здали на брухт… Коли вранці я сідаю за кермо та запускаю двигун… Машина оживає. Я працюю з тим, що люблю. Але скільки це буде продовжуватися? Зараз, через «зелених», хочуть перейти на електромобілі… Ти коли-небудь їздила на них? Напевно, ні. А я спробував. Так, вони можуть добре розганятися, але… Там немає відчуття, що саме ти керуєш. Ти натискаєш на газ, а комп’ютер вирішує, наскільки прискоритися. На нових бензинових це теж є, але не у такій мірі… Якщо авто зі звичайним двигуном, неважливо, бензиновим, чи дизельним, як це, - майже живе, то електромобіль… Це у порівнянні із ним – зомбі. Я не хочу з ними працювати … таким чином, як зараз. Мені це задоволення не дасть, а можливо, й не буде мати сенсу. А дорогих бензинових, порівняно нових, із якими є сенс це робити, може не залишитися років через п’ятнадцять. От я й хочу … забезпечити собі пенсію до того часу.

-Консерватор ти в мене! – посміхнулася Катя. – Я ж бачила, як на ЗІМ[1] дивився… - Цей старовинний радянський автомобіль стояв на ділянці поряд із будинком  Матвія Механіка разом із новеньким «Лендкрузером» та «Мерседесом». Еля, коли проводжала гостей, пояснила, що Матвій придбав його місяців зо три тому, та планував віддати на реставрацію, - навіть здалеку було видно, що кузов перебуває не у кращому стані. – Та й вдома у тебе…

-Так. Я народився запізно, - посміхнувся Макс. – А щодо ЗІМа… Сподіваюся, коли будете ділити із Елею спадщину, вона ним поступиться. Здається, вона байдужа до таких речей. А ми його так відреставруємо.! Уяви лише себе за кермом..!

-Ти будеш мене возити, а я буду сидіти ззаду, як радянський міністр! – розсміялася Катя.

-Добре! На, а щодо справи… Якщо гроші є, то їх можна витратити на те, що важливо. А коли я більшу частину отримаю назад трохи згодом… Краще скажи, що ти про цю історію думаєш.

-Шкода, що цього покидька, вітчима Елі, неможливо покарати! – Це було перше, що сказала з цього приводу дівчина.

-Теоретично – можливо. Те, що вона розповіла, підпадає під статтю Кримінального кодексу «Торгівля людьми».[2] Я думаю пізніше порадити їй подати заяву. Хоча не знаю, чи захоче Еля цим займатися. Їй, здається, і так вистачить… Та вже точно не зараз це потрібно робити. А … щодо нашої справи?

-Ми ж хочемо не лише допомогти їй, а дізнатися, хто, насправді, вбив батька, так?

-Звісно. Добре хоча б, що в тебе точно вже алібі! – пожартував Макс, але Катя жарту цього разу не оцінила. – Але не лише це. Нам потрібно зрозуміти його роль … у твоїй справі. Тобто, ми знаємо, чи вважаємо, що знаємо, що це виходило від нього. Але чи він сам придумав, заради помсти твоїй мамі, чи … хтось йому підказав, а можливо й замовив?

-Заради помсти? – Вона скептично похитала головою, не відриваючи очей від дороги. – Щось сумніваюся… В нього гроші, справа, бізнес, машини, зброя, дружина молода, нарешті… Гадаю, він про нас … давно забув. От, навіть Еля не знала, що він якийсь час жив у Києві, та що в нього донька є…