14. Місце злочину.

-Повірити не можу! – сказав Валентин Олександрович.

-Я вже, якщо за щось беруся, то беруся серйозно, - відповів Максим. – Тому … давайте дочекаємося. А потім … усі разом і поїдемо на місце, заодно й поговоримо. Добре?

-Давайте спробуємо. Ви ж на машині?

-Так. Тільки покажете дорогу, я ж міста не знаю.

-Тут усе недалеко.

Але насправді - було чому дивуватися. Адже фотографії ухвали про обрання Елеонорі Леоновій запобіжного заходу адвокат надіслав Максиму разом із сумним смайликом. Бо суддя хоча й встановила можливість внести заставу, щоб вийти на волю, - цього можна було не робити щодо підозрюваної у вбивстві, але, мабуть, суддя пожаліла молоду жінку, - та сума застави складала більше мільйона гривень. Внести такі гроші за Елю не було кому. Валентин Олександрович, відправивши документ, вважав, що це буде аргументом за те, щоб передавати слова клієнтки … якщо вона, звісно, дозволить.

Але, отримавши назад свій телефон, - на вході до СІЗО адвокати їх здавали, бо давати користуватися засобами зв’язку ув’язненим було не можна, - побачив пропущений дзвінок, звісно, перетелефонував та почув, що заставу вже сплачено, сам Максим перебуває поряд, і потрібно зустрітися. А зараз вони чекали… І от, нарешті, з дверей слідчого ізолятору на вулиці з’явилася дівчина.  Висока брюнетка, - саме так її описувала Катя, - із сірими очима. Вийшла – та кілька разів кліпнула очима. Від сонячного світла … або від сліз? Та побачила Валентина Олександровича, - цього разу без респіратора, - а поряд – молодого чоловіка у шкіряній куртці.

-А оце і є пан Максим! – із посмішкою сказав адвокат. – Який … і запросив мене. Та заставу за тебе вніс теж він.

-Сподіваюся, ти мене не підведеш, та не будеш тікати! – посміхнувся Максим. – Я тоді втрачу великі гроші.

-Ні, - тільки й змогла вимовити ошелешена Еля. – Не буду. Мені й немає, куди іти.

-Додому, звісно. Зараз поїдемо туди. Там поговоримо, та я хочу … подивитися, де це сталося, на власні очі, - пояснив Макс. – Ти ж нас впустиш? От тільки … ще одну людину по дорозі заберемо.

-Та я сама … не знаю, як туди потрапити… В мене ж ключів немає. Другі були … в Матвія, але вони десь усередині, а мої слідчий вилучив…

-Так, це проблема, - почула вона відповідь. А потім Максим звернувся до адвоката. – Можливо, ви маєте якогось клієнта, який … вміє відчиняти двері? У присутності господарки, яка не просто має право, а зобов’язана за ухвалою суду за цією адресою перебувати, це ж не буде злочином, правда?

-Є, - посміхнувся Валентин Олександрович. – Щоправда, колишній. А тепер він якраз у службі аварійного відкриття дверей працює.

-От і викликайте його за адресою. А ми будемо теж їхати туди. – Максим він відчинив перед адвокатом та його клієнткою задні дверцята «Туарега».

Еля опустила скло, коли авто рушило: можливо, вона не сформулювала б цю думку навіть для себе, але їй хотілося подихати вільним повітрям. Проте, звернула увагу, що авто зовсім не нове, хоча й у дуже доброму стані. І той, хто їздить на такому, сплатив величезні гроші, щоб вона вийшла під заставу..? Валентин Олександрович комусь телефонував. Максим керував машиною, та навіщось під’їхав до поліції, - це місце Еля знала. Поряд із ним сіла дівчина, чмокнула у щоку, а потім повернулася назад, - Еля із подивом, - хоча увесь цей день був сповнений подиву, щоправда, приємного! - упізнала Катю, колишню співкамерницю.

-Привіт! Вітаю! – сказала вона. Й Еля розгублено відповіла:

-Привіт, а … ти що тут робиш?

-Ми із Максом разом … у тому числі й у цій справі. Він і мене звільнив. Це, мабуть, хобі в нього таке, - дівчат з в’язниці витягати! До того ж, як виявилося … твій чоловік – це мій батько. А ми сиділи у одній камері, та самі цього не знали! Хоча, здається, жодна з нас … не має підстав його дуже любити…

-А … як ти… Я вже нічого не розумію! – зізналася Елеонора.

-Давайте так зробимо, - запропонував Максим, рушаючи. – Зараз дістанемося до місця, зайдемо до будинку… Ти нам покажеш, що ж там, власне, сталося. Вам, Валентине Олександровичу, теж … корисно, щоб далі працювати, чи не так? А потім сядемо та поговоримо, що нам усім робити далі.

За допомогою колишнього клієнта Валентина Олександровича, - адвокату довелося гарантувати йому, що усе законно, та навіть пред’явити копію ухвали суду, а Еля показала довідку про звільнення, яку їй видали у СІЗО, - відчинили спочатку хвіртку, а потім вхідні двері. Спеціаліст з відкриття замків попросив усіх відвернутися, а потім сказав, що його робота закінчена, але, судячи з того, що горить лампочка над дверима, там працює сигналізація, і от це вже – не його справа.

-Її я відімкну. Бо код знаю, - сказала Еля. – Можна відчиняти?

-Так.

Вона зникла за дверима, за секунду червоний світлодіод згас, й господарка великого будинку знову відчинила двері та запросила усіх увійти. А потім – опустилася на диван у холі.

-Вибачте … усі, але мені…

Адвокат сів поруч, а Макс сказав:

-Ми розуміємо. От, Катя, мабуть, краще за усіх, так?

-А як же? Тільки … нам тоді довелося довго діставатися до місця, - посміхнулася та.