11. Час для дій.

Вранці вони вперше посперечалися. Сваркою це, звісно, не можна було назвати, але… Прокинулися рано, та за сніданком Макс сказав, що йому набридло возити Катю туди-сюди.

-І що ти пропонуєш? – почув логічне запитання.

-Пропоную тобі взяти машину, та їздити самій. До всього, коли кудись потрібно, не будеш наражатися на небезпеку у метро чи тролейбусі… Ти, можливо, цього не відчуваєш поки що, але небезпека-то є, вірус ніхто не скасовував…

-Та ти що? Не вистачало ще, ти й так…

-Я ж це роблю не лише заради тебе, а й заради себе! – посміхнувся він. Але Катя відмовлялася, ще й через те, що не відчувала впевненості у власних навичках водіння, а серед машин, що вона бачила тут, дешевих не було. На що Макс відповів, що, по-перше, коли вони їздили разом, він побачив, що Катя досить пристойно водить, щоб можна було не боятися … ані за неї, ані за авто. А по-друге, якщо раптом що, - йому буде легко усе відремонтувати! Дівчина розсміялася, і йому залишилося додати:

-А ти ще уяви, що твої сусіди скажуть, коли ти їздити розпочнеш! Тому я тобі рекомендую приїхати на «Бентлі»!

Вона розсміялася ще дужче, але потім сказала, що погодиться, максимум, на «Туарег».

Після сніданку Макс вручив їй ключі та техпаспорт, та вони пішли до  «робочої» частини території, де й стояли машини. Підходячи до хвіртки, побачили, що її прочинено, а з-за неї чутно низьке гарчання.

-Що там Роккі знайшов? – здивувалася Катя.

Але, відчинивши-таки хвіртку, вони побачили  вражаючу картину. Пітбуль сидів неподалік, вишкіривши зуби, - а вони, треба було відзначити, виглядали дуже переконливо. Сидів не просто так, бо на землі лежав чоловік, а Роккі нахилявся якраз над його обличчям, - або шиєю. Побачивши людей, він заволав фальцетом:

-Приберіть собаку!

-Ми почекаємо, - сказав Максим. – Це ти спочатку кажи, що тут робиш!

-Я…

-А оце що? – поряд лежала каністра та якісь ганчірки. – А-а, так ти тут спалити усе хотів? Нічого, полежиш, поки менти приїдуть! – Витягаючи з кишені телефон, він помітив, як Катя відступила, ховаючись за його спиною. – Не бійся, він і не поворухнеться. А якщо поворухнеться, йому ж буде гірше. Роккі, охороняй!

Борис, що приїхав цього дня на роботу першим, побачив дивну картину.   Максим та Катя стояли над невідомим, який боявся навіть ворухнутися, бо бачив широку «посмішку» Роккі біля самого обличчя, та ставили йому питання.

-То що ти мав зробити?

-Спалити… Прибери собаку!

-Навіть не подумаю, поки ми тут самі. Не бійся, не будеш рипатися, - він тебе не чіпатиме! – Насправді, Максим зовсім не був у цьому впевнений, врешті-решт, із Роккі він був «знайомий» менше доби. Але пес поводися спокійно, хоча для зловмисника дуже переконливо, мабуть, попередній господар таки добре його натренував. – Що спалити? Майстерню, будинок, машини?

-Усе … окрім будинку! Непотрібно було вбивати. Все повинно було виглядати, як … ну, конкуренти…

-Брехня! Немає в мене конкурентів! – Борис зрозумів, що шеф лише удає, що ледь стримається. До того ж, собака теж, здавалося, розумів, що від нього потребується, та голосно рикнув. – Що саме передусім?!

-Машини … розбиті. Але бажано – усе, щоб ніхто не зрозумів, що саме…

-Хто тобі сказав це зробити? Заплатили?

-Звичайно… - Це була відповідь на останнє питання, але Максим і про попереднє не забув.

-Так хто? Ти кажи. А то я зараз скомандую… А потім ми усі скажемо, що це Роккі тебе порвав, коли ти сюди ліз. Правда, Катю? А він брехати не буде…

-Серьога Золотий. З Черкас…

-А ти сам теж звідти?

-Ну … так, але зараз до Києва приїхав, до дівчини…

-Здається, ти її побачиш нескоро, - посміхнувся Максим, побачивши поліцейські блимавки. Перше патрульне авто заїхало просто у двір, та двоє поліцейських змогли насолодитися мальовничою картиною.

Перед тим, як надягнути на невдачливого палія кайданки, вони наполегливо попрохали Максима відвести собаку подалі. Той узяв Роккі за нашийник, сказавши, що цей милий песик не кусає, кого не треба. А іноді, кого треба, теж не кусає, ось, подивіться, в цього палія у організмі жодної зайвої, не передбаченої природою, дірки! Поліцейські лише розсміялися, підіймаючи затриманого з землі.

А Катя подумала, що додому (та до магазину поряд, де мала намір прикупити собі дещо з одягу) потрапить тепер точно нескоро. Бо, скільки займає часу давання показань, вона знала з власного досвіду, от тільки цього разу, на щастя, допитувати її мали, хіба що, як свідка.

Борис та Сашко, проводжаючи поглядами «Туарег», що виїздив з двору, прийшли до висновку, що в шефа із цією Катею усе серйозно. Хоча усе, що відбувалося, дивувало їх, от, навіть поява собаки… Не сам факт, - вони знали, що Максим любить цих тварин, - а те, як саме це сталося. А те, як допоміг собака уникнути біди у першу ж ніч на новому місці, - просто вразило усіх!

Втім, провівши дівчину, Максим повернувся, й обговорення, звісно, припинили. А він розпорядився: