9. Друзі.

Спускаючись сходами, - ліфту у будинку не було, а квартира Катерини знаходилася на третьому поверсі, - Макс думав про те, що потрібно буде зробити так … щоб їм обом більше часу проводити в нього. Бо аж надто рано потрібно було вставати, щоб опинитися одночасно вдома та на роботі, та розпочати займатися справами. Ні, звичайно, він би міг з’являтися, коли захоче, але тоді й хлопці будуть спізнюватися… Вони ж не просто наймані працівники, Максим завжди казав, що усі – одна команда, що робить одну справу. Якщо він буде демонструвати таку поведінку…

Він відчинив двері під’їзду.  Обабіч шматочку асфальту, що вів від дверей до доріжки, - нею потрібно було дійти до майданчика, де залишив авто, - були класичні лавочки, на яких вдень зазвичай сиділи місцеві бабці. Вони навіть вже знали Максима в обличчя, та він навіть думати не хотів, як обговорювали за спиною. Тим більше, враховуючи появу Каті, про яку усім було відомо, що отримала довічний термін, та її, з дозволу сказати, репутацію «відьми»… У поєднанні із дорогим авто, на якому він приїздив, - це була для таких людей просто вбивча суміш.

Зараз, проте, лавочки були порожні: для клубу по інтересах було ще зарано та занадто холодно. А от назустріч Максиму йшла літня пара, - цих чоловіка та жінку він вже бачив, власне, ті зустрілися їм із Катею у перший же день, коли дівчина повернулася додому. От лише тепер назустріч йшли не двоє, а троє. Якщо рахувати пітбуля на повідку.

Максим, за звичкою, чемно привітався (не тому, що відчував якусь особливу повагу до цих людей: йому було просто цікаво зламати шаблони. Справді: коханець молодої сусідки, до того ж – відьми, яка начаклувала звільнення з в’язниці, сам їздить на дорогому авто, напевно, якийсь бандит чи, принаймні, злодій-бізнесмен, такому слід бути грубим, невихованим, і взагалі іти на конфлікт з приводу та без, а він поводиться, як інтелігент!). Дідусь тільки-но хотів щось відповісти, але собака потягнув його вперед, кинувся до Максима, став на задні лапи, а передніми обійняв його за ногу.  Та став заглядати у вічі.

-Роккі, фу! – сказав господар. Але пес явно не намірявся виконувати команду та відпускати зустрічного. Натомість, хвіст його став виляти, зачіпаючи асфальт. Максим простягнув руку, погладив собаку по голові та із посмішкою зауважив:

-Схоже, в Роккі свої плани! Роккі, бо боєць, так? – Мускулястий, майже шоколадного кольору, із «тигровими» смужками та невеликою білою плямою на грудях, пес навіть зовнішністю чимось нагадував героя серії фільмів Сільвестра Сталлоне.

-Так, вибачте … це не зовсім наш собака. Слухається через раз, - пояснила жінка. А Роккі, здавалося, посміхнувся широкою пащею. Оскільки все одно про те, щоб іти далі, вже не йшлося, Максим вирішив підтримати розмову. До того ж, собака, здавалося, не відповідав цим людям, та й що означає – «не зовсім наш»?

-Як це – не зовсім? – спитав Максим, продовжуючи гладити Роккі.

-Відпусти його! – звернувся до собаки чоловік. Роккі подивився на нього так, ніби хотів сказати: і не подумаю! – Це собака нашого сина. Він помер … півроку тому. Просив потурбуватися про Роккі, прилаштувати. Але … хто ж візьме… Така порода, що усі бояться. Тим більше – він дорослий. Два з половиною роки. Майже… Та не завжди слухається, самі бачите… Але не викинеш же…

-Андрюша так його любив… - зі сльозами на очах сказала жінка.

-А якщо спробувати так… - сказав Максим. А потім скомандував: - Роккі, сидіти!

Пес відпустив його та виконав команду.  Залишалося нахилитися та сказати:

-Дай лапу!

Роккі зробив і це, знову немов посміхаючись. Потиснувши її, Максим розпрямився та із посмішкою подивився на літнє подружжя.

-Схоже, ви вмієте … мати справу із собаками, - констатував чоловік.

-Так. Вони в мене завжди були. У дитинстві та потім. Останнього не стало … півроку тому. – Він подумав, що, можливо, ці люди можуть щось зрозуміти не так… Що він порівнює втрату собаки зі смертю їх сина… Але… - Різен-шнауцер. – Він зробив паузу, дивлячись у вічі собаці, а потім продовжив: - А можливо, це Роккі … вирішив так показати, що хоче, щоб … я його взяв?

Пес, здавалося, усім виглядом показував, що згоден. Лише не кивав.  Його господар здивовано спитав:

-А … ви б погодилися?

І Максим, знову нахилившись, щоб погладити собаку, який сидів, висунувши язика, сказав:

-Ну, коли так просить, як такому відмовиш?

Борис хотів спочатку пожартувати, що, він гадав, Максим захоче відразу подивитися на той «Кадиллак», а він навіть не приїхав з вечора… Але, звісно, усе було забуто, коли разом із ним з «Панамери» з’явився Роккі. Пітбулю, схоже, сподобалося бути об’єктом усезагальної уваги. А його новий господар заніс спочатку до будинку пакети з кормом, який на перший час дали йому Дмитро Дмитрович та Світлана Антонівна, та ще деякі приналежності. А потім дозволив собаці обстежити нову територію.

Зі старими вони обмінялися телефонами, ті сказали, що будуть телефонувати та питати, як там в Роккі справи. Максим обіцяв навіть фотографії надсилати, - він звернув увагу, що Дмитро Дмитрович користується смартфоном. А хлопцям довелося пояснити, як Роккі сам обрав його за господаря.

-А я гадав, що так коти господарів обирають, - зауважив Борис. А Макс відповів: