8. Речові докази.

Сержик на евакуаторі виїхав ще вночі. Вантажний автомобіль не міг їхати швидко навіть одеською трасою. А от Макс із Катею вирушили рано-вранці. Приїздити раніше, ніж усі поліцейські зберуться на роботі, не було сенсу, бо, пояснив Макс, це усе – ситуація для поліцейських не дуже звичайна. Напевно, доведеться чекати на начальство. Оскільки їхати вирішили на «Панамері», Катя припустила:

-Скільки нам їхати, години дві з половиною? Три?

-Як поїдеш, так і буде, - посміхнувся Макс.

-Ти … хочеш дати мені кермо? На цій..? – здивувалася вона.

-А чому ні? Подивився вчора, ти нормально їздиш, - посміхнувся той. -  А назад я поведу.

-Ну … добре. Якщо ти не боїшся.

Дорога зайняла три години, - Катя їхала так, що іноді їх обганяли навіть фури. А інші водії дивувалися: як це так, «Порше Панамера», номера – харківські та із трьома нулями, а їде, немов стара «Волга»! Навіть Макс сміявся:

-Я б так не зміг, мені темперамент не дозволяє!

Вона серйозно відповіла:

-Я за два з половиною роки зрозуміла, що немає куди поспішати…

-А щодо нас ти казала … та робила зовсім інакше!

-Бо то … особливий випадок! – Максу таки вдалося змусити її посміхнутися. – Навіть мама зрозуміла!

Насправді, Максу здавалося, що вона просто намагається відтягнути момент, коли побачиться із уманськими поліцейськими: добрих спогадів про них в Каті не могло бути. Особливо про слідчого, який вів її справу, та якого звали, до того ж, Павло Крисятін. Однак, коли вони опинилися у будівлі поліції, та Катя сказала, що їй потрібен співробітник із таким прізвищем, поліцейський на вході здивувався:

-А хто це?

-Слідчий, - пояснила Катя. Але охоронець сказав, що такого не знає. Вона збиралася вже обуритися, але Максим припустив:

-Можливо, він вже просто не працює. Твою справу він до суду «кинув» коли? Майже два роки пройшло…

-А що вам потрібно? – спитав поліцейський, і Катя відповіла, що отримати те, що колись було вилучено при затриманні. От, і ухвала суду є. Якою скасовано вирок до довічного ув’язнення. Й Поліцейський кивнув: - А-а, це ви – Механік? В нас тут … усім відділом обговорюють. Вам до начальника, мабуть.

Мав він на увазі не начальника усієї місцевої поліції, а начальника слідчого відділу. Зателефонував йому, й за кілька хвилин до них спустився чоловік років сорока, у брюках та светрі, який виглядав, як типовий поліцейський. Максим йому не представлявся, тому, що він – потерпілий у цій же справі, начальник не знав, та подумав, що це – просто родич або хлопець звільненої. Та звернувся до самої Катерини:

-Мав би вибачитися за … наших… Але мене тоді тут не було. Лише рік працюю. Я такі справи … перевіряю сам. Мабуть,звернув би увагу на ті стоп-сигнали. – Очевидно було, що ухвалу апеляційного суду, повий текст якої якраз з’явився у реєстрі судових рішень, одразу перечитували усім райвідділом, поліцейський на вході не збрехав. – А зараз… Навіщо ви приїхали?

-Вилучене при затриманні забрати, та документи, - пояснила вона. – Обидва паспорти моїх тут, не кажучи вже про телефон, картки…

-Зрозуміло. – Поліцейський замислився. – Ваш слідчий вже давно тут не працює, я з ним і не стикався. До Київської області перевівся, до Броварів.

-То … він, можливо, й не знає, що мене випустили? – здивувалася дівчина.

-Можливо. Але зараз … потрібно ще знайти ваші речі. Ні, зникнути вони не могли, лежать у якомусь сейфі…   Я навіть не знаю, у якому кабінеті він сидів. -  Катерина й тут не змогла допомогти: зі слідчим вона спілкувалася лише після затримання, у призначеному для цього кабінеті слідчого ізолятору.  Начальник дістав телефон, поговорив з кимось та знову звернувся до неї. – Значить, так. У цьому кабінеті зараз сидить Власюк. Ключ від сейфу в нього, а він зараз на виїзді. Повернеться десь до обіду. Я його … покваплю зараз, але набагато швидше не буде. Самі розумієте, процесуальні дії. А ви ж – без попередження…

-То що нам робити? Повертатися додому, чи що? Стільки проїхали… - У голосі Каті було розчарування. Але тут у розмову вступив Макс:

-Давайте так. Ви цього слідчого просіть повернутися, як зможе. Повернеться, усе знайде, ви нам зателефонуєте. Катю, залиш йому номер… А ми поки погуляємо. Кілька годин в нас є… Ти коли-небудь бувала у Софіївці?[1] 

-Бардак! – сказала Катя дорогою додому. Макс, який, дійсно, сів на зворотному шляху за кермо, здивований, насправді, не був.

-Не без того. Але, можна сказати, основне ми зробили: документи твої визволили. Тепер … можеш вести нормальне життя, - посміхнувся він. – Телефон, як я й гадав, - «цеглина». Можна спробувати віддати до сервісу … якщо там в тебе було щось, що хочеш врятувати. Це ж йому скільки, роки чотири..? Навіть, якщо поміняти батарейку… Картки – відновиш… - Тоді, більше, ніж два роки тому, затримали Катю не вдома: вона відпочивала у Львівській області, туди й приїхали оперативники із ухвалою уманського слідчого судді… Картку, на яку надходили гроші з монетизації Ютуб-каналу, вона залишила тоді вдома, взявши із собою дві інших: ту, на яку переказували оплату за рекламні пости у Інстаграмі, та іншу, на яку сама перекидала гроші на повсякденні витрати. Обидві картки було відкрито у «Альфа-банку», й обидві, звісно, вилучили при затриманні. А зараз – не змогли знайти. Хоча, теоретично, вони мали зберігатися у одному конверті із документами та телефоном, але ті теж виявилися у різних пакетах. Пошуки зайняли кілька годин, але виявилися марними, Катя зателефонувала Максу, який чекав її на вулиці, та сказала, що їй набридло. А скоро з’явилася й сама, та повідомила, що усе, окрім карток, забрала, а щодо них – домовилися, що поліцейські їх пошукають. Та, якщо знайдуть, повідомлять. А поки – вона звернеться до банку, щоб випустити нові. Паспорт-то тепер є…