7. Угоди.

Вранці, - Катерина усе ще не могла звикнути до того, у якому ж незвичайному домі опинилася (хоча й починала краще розуміти його власника), - Макс сказав, що тепер покаже їй, чим же, власне, вони тут займаються. Й обидва знову опинилися на частині ділянки, яку він називав робочою зоною. Там Макс познайомив дівчину із трьома помічниками, як він їх назвав, - Борисом, Сержиком та Сашком. Й усі разом показали їй свої володіння, та те, що там відбувалося. Ось тут – стенд для кузовних робіт, зварювання. Тут – фарбувальна камера.  З неї якраз тільки-но викотили авто, пофарбоване у яскраво-червоний колір; вона не могла навіть визначити марку, але Сашко пояснив, що це – купе «Лексус», та що вона була б вражена, якби побачила його фото до того, як авто потрапило сюди. Тепер його мали відкотити туди, де розпочнуть збирати.

-Отак і працюємо, - сказав Макс. – А результати ти бачиш отут. – Вони знову стояли на вулиці, біля ряду вже готових виїхати за ворота авто. – А сьогодні ти побачиш … кінцевий результат.

-Як це?

-Ну, ми ж маємо довіреність ще зробити… От, на Сержика, до речі, це він поїде «Кадиллак» забирати. А я в того ж нотаріуса буду оцю «Ауді» продавати, - пояснив він. – До речі, тому самому американцю, його звати Юджин. Точніше, його компанії.

-То ми на ній поїдемо?

-Не зовсім. – На обличчі Макса знову з’явилася посмішка. – Я поїду на ній. Але потім – залишу покупцеві. Тому тобі доведеться за мамою заїхати самій, а потім ми її завеземо додому, й разом повернемось. Сюди, чи до тебе…

-Як це – самій? – з нерозумінням подивилася на нього Катя. Невже він має на увазі…

-Що значить – як? За кермо сісти та поїхати, - сказав він, як про щось, що розуміється само собою.

-В мене ж навіть прав зараз немає, я не брала… - розгублено відповіла вона, й Максу довелося нагадати:

-Вони у твоєму телефоні.

-А, так… Я забула… Але … на чому ж я поїду?

-Ось, обирай! – махнув він рукою у бік ряду вже відремонтованих авто. Хлопці прислухалися до розмови; насправді, кожен з них погодився б допомогти у ролі водія для такої справи, але розуміли, що «шеф» переслідує ще якусь мету. Щоправда, лише Борис, найбільш проникливий та уважний з них, помітив, у якому стані знаходиться нова подруга Макса… Одночасно – непевна та радісна… Але, звісно, не розумів, з якої причини. А в Каті очі стали, немов блюдця:

-Та ти що? Вони ж… Це ж – твої гроші…

-Ну, то й що? Мені ж їх не солити, чи не так? Гроші для того, щоб їх витрачати, до того ж, я сподіваюся, ти будеш обережною.

-Я ж не сідала за кермо більше двох років…

-Ти швидко усе згадаєш. То яка..?

Катя зробила глибокий вдих, - їй потрібно було наважитися погодитися на це, - а потім спитала:

-А … яка з них найдешевша?

Й під сміх хлопців Макс показав на вже знайомий їй «Туарег».

-От і добре. Володійте із задоволенням! – сказав Максим. Договір купівлі-продажу було укладено, а знімати «Ауді» з обліку непотрібно було за новими правилами. Досить було тому, хто буде займатися реєстрацією на компанію, приїхати до сервісного центру на авто, зі старим техпаспортом та нотаріальним договором купівлі-продажу. А тепер він лише передав ключі та техпаспорт, - після того, як упевнився, що гроші від компанії з іноземними інвестиціями надійшли на його рахунок. У наш час для цього досить телефону у кишені.

-Дякую вам, Максе, насправді, відмінне авто. Як нове, - сказав Юджин Тепер в них був час, і Максим зауважив:

-Я гадав, ваші співвітчизники бажають купувати нові авто.

-Бо для них престиж дорожчий за гроші, абощо, - посміхнувся Юджин. – Я і вдома купую добрі машини, але такі, яким роки зо два-три. Так найвигідніше, вони ще надійні, але не втрачають стільки у ціні. – Навіть в Україні за перші п’ять років нове авто втрачає половину вартості, а у Америці – буває й набагато більше. – От лише в нас такого відновлення немає.

-Невигідно. Ваші биті авто везуть до нас, - посміхнувся Максим. – Хоча якраз ця – офіційна, купувалася в Україні новою. Гадаю, в вас не буде із нею проблем, містере Лейк. – Прізвище Юджина він дізнався лише тепер, підписуючи договір. Нотаріус сам переклав текст англійською.

Американець розпрощався та вийшов з приймальні нотаріуса, кинувши розсіяний погляд на двох жінок, що чекали тут же, - молоду та старшу, із ногою у гіпсі, поряд з нею до стільця було притулено милиці. А Максим звернувся до них, або, точніше, передусім до Ольги Опанасівни:

-Ну, тепер ваша черга.

-Так… Я тільки хотіла спитати… А чому … довіреність не на вас, та не на Катю?

-А тому, що Сержик тим евакуатором просто забере авто. Ніхто не буде питати, чому, до кого, що з ним далі будуть робити… Якби там, на штраф майданчику, з’явилася Катя … чи навіть ви, були б питання. Тим більше – до мене. А так – Сержик, у разі чого, просто скаже, що нічого не знає, а виконує замовлення. Я його проінструктую…

-Добре, тоді… Зробимо це, - оголосила Ольга Опанасівна. Максиму довелося допомогти їй підвестися, й вони із Катею зникли у кабінеті нотаріуса.

А хвилин за двадцять з’явилися звідти, й Катя віддала Максиму файлик із довіреністю, - точніше, із оригіналом та копією: так вирішили зробити з самого початку, на штрафмайданчику могли забажати залишити копію собі. Усі троє залишили офіс та спустилися сходами, - Катя та Максим допомагали її мамі, як могли. Нарешті, вийшовши назовні, вони опинилися на майданчику, заставленому автомобілями, та дійшли до «Туарега», що стояв поруч, - Катя спромоглася припаркуватися чи не біля самих сходів. То простягнула до Макса руку із затиснутим у ній брелоком, але той із посмішкою сказав: