6. Пари.

-І хто з вас Макс? – спитав Юджин. Він дивився на Сашка, що вийшов з пасажирського сидіння «Ауді», не без побоювання, й Максиму довелося пояснити:

-Я. А вдвох ми тому, що … іще одне авто віддали покупцеві. Тому з дому довелося виїздити вдвох. Алекс – мій помічник.

-Зрозумів, - кивнув американець. Йому було років з сорок п’ять, й одягнутий він був досить … неформально. Високий, худий, із золотим годинником на руці. – Тоді … давайте подивимося на цього звіра.

Юджин прийшов на зустріч сам, Та, сидячи за кермом автомобіля, розпитував:

-А можна буде, якщо я її куплю, оформити на мою компанію?

-Ми зробимо договір купівлі-продажу в нотаріуса. Якщо ви надасте документи компанії, - чому ні? Тільки зареєструвати, - це вже буде ваша справа. Чи, можливо, того, хто у вас там займається цим. Ви самі – директор?

-Так. Це – дочірня компанія, або, можна сказати, український офіс. В нас є свої люди, які займаються такими речами.

-Чим же ви займаєтеся? – поцікавився Максим.

-Поставками усілякого обладнання для обслуговування літаків. Авіакомпанії, що мають бази в українських аеропортах, купують. Я сам попросив відправити мене сюди, було цікаво … підняти новий напрямок. Так і живу вже чотири роки. Дуже подобається!

-Сподіваюся, вас сподобається авто. – Губ продавця торкнулася посмішка.

-Поки подобається. Але … давайте заїдемо ось туди. – Американець показав на ворота, за якими явно знаходилася станція техобслуговування. - Я хочу перевірити…

-Звичайно. Я навіть у об’яві вказував: діагностика за бажанням покупця. Тільки, будь ласка, обережно, поки не купили. – Юджин якраз сидів за кермом, і Максим побачив, що у ворота він заїздить на чималій швидкості. - Тим більше, ви не знаєте це авто.

-В мене була майже така сама. Кількома роками старша. Але у неї в’їхала вантажівка…

-А вона залишилася у вас? Можливо, пізніше я б міг купити… Ця, до речі, теж була у аварії, я вас одразу попереджаю.

Наступна година пройшла за плідними розмовами. І Максим із Сашком, і ті, кого Юджин попросив продіагностувати автомобіль, були спеціалістами у своїй справі. Ніхто не хотів нікого обманути, - але кожна сторона підозрювала іншу саме у цьому. До того ж, намагання покупця та його майстрів знайти недоліки, щоб збити ціну, були чи не ритуалом.

Але, нарешті, Юджин ухвалив рішення: купувати, та сторони прийшли до згоди стосовно ціни. Та домовилися, що зустрінуться завтра в того самого нотаріуса, - він теж володів англійською.

-Я повернулася! – сказала Катя.

Мати відзначила її голос, - радісний, захоплений. Втім, це не дивно… Але все-таки уточнила:

-До чого?

-До усього! До справи, до життя…

Творчість, - а Катерина вважала те, чим займалася, та до чого тепер повернулася, саме  творчістю, - має таку особливість: ти витрачаєш більше часу на обдумування того, що робиш, ніж на те, щоб, власне, це зробити. Особливо, якщо знімаєш відео. Можна тиждень розкладати у голові текст, який будеш виголошувати, дії, власний образ, - а зняти усе за десять хвилин, або навіть півгодини. Ну, потім ще годину – на монтаж. А усі ті, хто вважає: працювати – це лише носити мішки, мести вулицю, у крайньому випадку – точити деталі на верстаті чи водити тролейбус, - вважають тебе неробою.

От і сьогодні – вона вийшла на прогулянку, дивуючись, як багато змінилося у цьому районі за два з чимось роки, але не просто йшла світ за очі, ні, - вона думала. Якщо … з нею сталося таке, та якщо вона у ролику-поверненні сказала про спробу інквізиції спалити відьму… А чи не зробити цикл відео про те, як жінкам, яких звинувачували у чаклунстві, вдавалося врятуватися? Й не лише у Європі. В різних народів… Треба буде позбирати інформацію. Частково – у старих книжках, частково – у Інтернеті… Зазвичай, так і народжувалися цікаві розповіді.

Ольгу Опанасівну, у свою чергу, не дуже радувало те, що донька знову стала робити «відьмин контент». Але вона розуміла, що відмовляти ту – марна справа. Катерина, дійсно, любила те, чим займалася, а, коли це ще й давало непоганий дохід… Хоча мати не дуже розуміла, яким чином, і взагалі, вважала, що працювати треба … у якомусь офісі, чи що? Втім, це було точно не найголовніше.

-До життя – це добре. Це правильно…

-А ти … як?

-Хожу потихеньку! – розсміялася жінка у слухавку.  Якийсь час вони говорили про здоров’я взагалі, та те, як зростаються переломи, зокрема. А потім Катерина перейшла до складної частини розмови. – На милицях…

-До речі, ще одне заняття є, й тут .. потрібно, щоб ти трохи допомогла.

-У чому?

-Пам’ятаєш, я казала тобі, що Макс … просив мене допомогти … зрозуміти, що ж сталося…

-Катю, якщо тобі потрібен привід, щоб із ним зустрітися, то…

-Мамо, нам не потрібен привід, - твердо сказала дівчина. Ользі Опанасівні стало усе зрозуміло. Хоча, насправді, зрозуміло їй стало ще тоді, у перший вечір, точніше, це було вже уночі… Що буде далі. А от тепер це сталося. Так звучало це «нам»…

-Ти певна, Катю, що … дійсно хотіла цього? Що це не … вдячність, абощо? – уточнила мати. Щодо Катерини, то вона очікувала куди більш бурхливої реакції, навіть телефоном, - а можливо, саме тому й вирішила повідомити таку новину телефоном… Та відповіла: