4. Відьмине лігво.

Це було неймовірне відчуття, - після цих подій, після цих  слів, - просто їхати у авто посеред води, хоча, звісно, не можна було сказати, що нікого немає навколо: попутні та зустрічні машини світили фарами, даючи зрозуміти, що вони перебувають аж ніяк не у пустелі. Але все одно… І знову потрібно було просто помовчати.

Але магію моменту зруйнував, як зазвичай буває, прогрес, втілений у телефоні, що був закріплений на тримачі перед очима водія. Навряд чи можна було уявити щось, більш неприємне, у такий момент. Тим більше, номер був незнайомий, хоча цьому Максим якраз не здивувався: йому часто телефонували за об’явами щодо продажу авто, зараз таких «висіло» на сайтах кілька, причому іноді телефонували у досить дивний для ділових дзвінків час. Але, прибравши-таки руку із коліна супутниці, щоб відповісти на дзвінок, - телефон був поставлений на гучний зв’язок, він почув:

-Доброго вечора. Це Максим? – Незнайомий жіночий голос.

-Так.

-Мені телефон дав Валентин Олександрович, адвокат. Сказав, що … Катя поїхала з вами додому. Це її мама…

-Так, а Катя зараз вас чує! – із посмішкою відповів він. Дівчина радісно вигукнула:

-Мамо?

-Невже … це правда? Ти на волі?!

-Так…

Максим знову втрутився у розмову:

-Між іншим, якщо у вас на телефоні є Вайбер, можете набрати по відео на цей же номер. Зможете переконатися на власні очі! – Він якраз подивився, мобільний Інтернет у цьому місці дозволяв встановити такий зв’язок.

-Добре, я … зараз спробую!

Зв’язок перервався, а потім вони почули новий сигнал виклику. Й Максим знову відповів, увімкнувши освітлення у салоні, та побачив на екрані жінку років п’ятдесяти п’яти, одягнену по-домашньому, - на що їй, напевно, було зараз начхати, - у окулярах. Поряд з нею до дивану, на якому вона сиділа, було притулено милиці.

-Катю, я … не можу повірити! Це… Невже..?

-Я теж не можу, мамо! Просто неймовірно! Так … не буває… Але – ти ж сама мене бачиш! Та чуєш…

Кілька хвилин такої розмови, - а потім дівчина, здавалося, опанувала себе, та повідомила:

-Це, до речі, от якраз Максу … ми можемо подякувати! – Вона простягнула руку та повернула телефон так, щоб фронтальна камера була спрямована на водія. – Не знаю, що було б… Та ні, знаю!

-Так, мені Валентин Олександрович розповів! – Треба було, подумав Максим, віддати адвокатові належне: він розповів, як було, та не став приписувати виграш справи собі. Хоча, звісно, звільнення у залі суду людини, засудженої на довічне, - надзвичайно рідкісний випадок. – Я навіть не знаю, що сказати…

-Передусім, як вас звати, - діловито, але із посмішкою, перервав її Максим.

-Ох, вибачте… Ольга Опанасівна.

-Так от, в нас є практична проблема. Я ж, як капітан, відповідаю за своїх пасажирів, чи не так? Так от, куди мені Катю завезти, за якою адресою? До вас, я так розумію. Коли ми приїдемо до Києва…

-Звичайно. Потрібно ж… Ну, ви розумієте. Я у будинку, тут, за містом… Стоянка, знаєте?

-А як же? По житомирській трасі. Дуже добре, мені по дорозі. Адресу тільки дайте…

-О, в нас ці вулиці та номери… - жінка похитала головою. – Катю, ти пам’ятаєш..? Зможеш показати дорогу?

-Звісно, мамо! Невже … ми скоро побачимося?! Так просто, без…

-Обов’язково побачитеся! – сказав Максим. А потім зв’язок став перериватися, й розмову довелося закінчити.

Він провів пальцем по екрану, закриваючи додаток, потім знову розвернув телефон так, щоб було зручно. Та хотів було покласти праву руку на кермо, але Катерина узяла його за руку … та знову поклала її собі на коліно.

-А я гадав, вже повірила! – розсміявся Максим.

-Ще ні. У все це…

-Мабуть, я тебе розумію. Шкода, що вже темно, та не можна дивитися навколо. – Вони вже з’їхали з дамби. – Але все одно скоро … повіриш. Та звикнеш. Тим більше, багато чого змінилося…

-Розумію. Та… Потрібно щось робити далі…

-Знайдеш собі заняття. Так, вибач… - Він забрав руку, - розпочиналася ділянка поганої дороги, де потрібно було зосередитися на керуванні авто, тим більше – у темряві. – Доброго - потрошку…

-Тоді… Хоча б розкажи… Чим ти займаєшся? Я хочу поговорити … про щось нормальне, - пояснила вона.

-Машинами. Купую порівняно нові та дорогі, що розбиті, відновлюю, продаю … та ще маю з цього трохи доходу. Купую не за довіреністю, а через так званий договір управління майном, як приватний підприємець, маю право. За ним мені передаються усі права, навіть продати… Та стягувати відшкодування шкоди, страхове, і так далі. А якщо авто, що я купую, потрапило у аварію з чужої вини… Отримали, скажімо, страховку. Але з винуватця можна стягнути втрату товарної вартості, яку не відшкодовує страхова, а там буває сума, майже, як за ремонт. Або різницю між вартістю запчастин зі зносом та без, якщо авто старе… Коротше, права на усе це переходять до мене. Довго це, правда… Ти сама розумієш, скільки часу зараз суди розглядають справи. Але…

-Ти – юрист?