12 глава

Дорога була достатньо довгою, але маленька Діана жодного разу не поскаржилася.

Нарешті перед ними з'явилася печера. Промені сонця, що пробивалися крізь тріщину у склепінні, створювали живий стовп світла, який повільно ковзав по кам'яній підлозі.

Темні вологі стіни мерехтіли відблисками від крапель води, що стікали по них. Повітря було наповнене свіжістю та тонким солодким ароматом.

Килими з ніжних білих і блакитних квітів вкривали кам'яну підлогу. Їхні стебла обвивали старі кам'яні колони та виступи, ніби сама природа вирішила заховати це місце від усього світу. Пелюстки сяяли в напівтемряві підземного залу, наче маленькі зірки.

Тишу порушував лише тихий звук крапель води, які падали в маленьке підземне озеро.

Усе це зачарувало Діану. Вона завмерла, вдивляючись у дивовижну красу навколо. У цей момент їй здалося, що вона потрапила у справжню казку - місце, де жили магія, спокій і стародавні таємниці.
У глибині печери Діана побачила чоловіка, який зовсім не відповідав образу старого дідуся, якого вона уявляла.

Він виглядав молодим, майже так, ніби час не мав над ним влади. Його обличчя було спокійним, без слідів старості, а в погляді, коли він відкрив очі, відчувалася мудрість людини, яка прожила набагато більше, ніж можна було подумати.

Його волосся мало сріблястий відтінок, а навколо нього ледь помітно пульсувала магія. Вона не здавалася небезпечною - навпаки, була схожа на частину його самого.

Його сила зберігала його тіло молодим, не дозволяючи часу залишити на ньому свої сліди. Але в його очах залишалися спогади довгих років, знання та досвід, які неможливо приховати жодною магією.
- Вибач, що так давно була в тебе, але я стараюся. Я обов'язково тебе визволю. Стільки всього сталося за цей час...

Аліса обережно торкнулася дідуся кінчиками пальців, ділячись із ним частиною своєї магії. Тепло її сили повільно розійшлося навколо, ніби нагадуючи, що вона все ще поруч.

- І те, що ти дізнаєшся, може розбити тобі серце... Але, знаючи бабусю, вона, мабуть, уже розповіла тобі про це через метелика.

Аліса замовкла на півслові. Її погляд змінився, а сльози, які ще мить тому стояли в очах, повільно зникли. Легкий вітерець торкнувся її обличчя, ніби хтось намагався заспокоїти її.

Вона усміхнулася.

Навіть серед болю залишалося щось тепле - нагадування, що вона не сама.
Діана тихенько підійшла до Аліси й, наче маленьке кошеня, притулилася до неї, обіймаючи дівчину.

- Все буде добре, - прошепотіла дівчинка.

Аліса на мить завмерла, відчуваючи її маленькі руки. У цьому простому жесті було стільки щирості й тепла, що навіть важкий тягар на її серці став трохи легшим.

Вона обійняла Діану у відповідь, обережно притискаючи її до себе. І вперше за довгий час дозволила собі просто повірити цим словам.
Едвін підійшов до дівчат і, не сказавши ні слова, підняв Діану на руки, легко покрутивши її в повітрі. Дівчинка засміялася від несподіванки, а потім він обережно поставив її на землю.

Діана, все ще не стримуючи сміху, подивилася на нього й промовила:

- Едвін, це нечесно... Такий момент був!

Вона намагалася виглядати серйозною, але усмішка все одно видала її.

Едвін лише усміхнувся у відповідь. Навіть у найважчі хвилини він умів знайти спосіб нагадати їм, що поруч є не тільки біль і втрати, а й маленькі моменти радості.
- Я прийшов відвідати, а не сльози лити, - відповів Едвін із легкою усмішкою.

Він поглянув на Алісу, намагаючись розрядити напруження, що залишилося після важкої розмови.

- Я впевнений, що Вортекс засмучений такій кислій міні.

Аліса не змогла стримати усмішки. Навіть у такі моменти Едвін залишався собою - трохи насмішкуватим, але завжди поруч.

Його жарти не означали, що йому байдуже. Навпаки, це був його спосіб підтримати тих, кого він любив.
До них прилетів метелик, який належав бабусі Аліси.

Це був особливий білий метелик із тонкими золотими лініями на крилах. М'яке світло, що оточувало його, робило створіння напрочуд елегантним і майже неземним.

Метелик сів на руку Аліси й за мить перетворився на лист.

На ньому з'явилися знайомі слова:

«Дорога Алісо.

Вибач, що так довго не писала. У нашому світі сталося багато переполоху після смерті Олівії та Грега. Я відправила свого помічника, щоб він організував похорони, але твоя безпека для мене важливіша за все.

За дідусем доглядають метелики, тому не переймайся. Він у безпеці.

Моя дорога внучко, я дуже сумую за тобою. Я впевнена, що скоро ми знову побачимося.

Напиши мені листа як найшвидше. Я дуже переживаю за тебе, і твоя відповідь подарує мені хоча б трохи спокою.

Я дізналася про Каела. Незважаючи ні на що, я приймаю його в нашу сім'ю. Я хочу побачити його особисто, і твій дідусь теж(я так думаю). Я знаю його, тому нехай дитина не хвилюється.

Бережи себе і своїх друзів.

Бабуся».

Прочитавши лист уголос, Аліса ще кілька секунд тримала його в руках. Потім папір засвітився м'яким золотим світлом і знову перетворився на білого метелика.

- Передай бабусі це, - тихо сказала вона.

Метелик сів поруч і почав записувати її слова золотистим сяйвом.

«Бабусю.

У мене все добре. Я зустріла багато нових людей, і вони стали для мене дуже близькими.

Я зустріла Сейбл - кішку, яку, як мені здавалося, я вже ніколи не знайду. Пам'ятаєш, як ми її шукали?

Я теж дуже за тобою сумую. Розлука з тобою і дідусем для мене важка, але я тримаюся.

Коли все владнається, я хочу навідати маму і тата. Сподіваюся, що до того часу вони вже будуть разом із вами.

Каелу я все передам. Дякую за теплі слова на його адресу.

Люблю тебе.

До зустрічі у твоєму світі.

Аліса».
Обернувшись до дідуся, Аліса ще кілька секунд мовчки стояла поруч.

Потім вона дістала зі своєї сумки фотографію мами й тата та обережно поклала її біля нього.

Її пальці ще на мить затрималися на краєчку фото, ніби їй не хотілося відпускати цей момент.