8 глава

Блакитне небо, у якому, здавалося, був увесь світ. Сонце повільно сідало за обрій, розфарбовуючи небо в золоті та рожеві барви.
Еліас не міг відвести погляду від дівчини, що стояла до нього спиною.
Чорне волосся водоспадом спадало на плечі, а теплий морський вітер лагідно розвіював його. Навколо літали чайки, хвилі тихо розбивалися об берег.
Дивне відчуття охопило його.
Він уже був тут.
Він знав цю дівчину.
Але... хто вона?
Незнайомка щось розповідала. Її голос здавався таким знайомим, таким рідним... Та слова ніби губилися у вітрі. Він не міг розібрати жодного.
Еліас намагався зробити крок, але тіло не слухалося. Він стояв, немов прикутий до землі.
Коли незнайомка почала віддалятися, він різко простягнув руку.
Його пальці торкнулися її долоні.
Дівчина повільно повернулася.
Усе всередині нього похололо.
Замість обличчя була порожнеча.
Ні очей.
Ні губ.
Ні рис.
Лише пустота.
— Хто ти?..
Еліас різко прокинувся.
Важко дихаючи, він сів на ліжку. Холодний піт стікав по його чолу. Кілька хвилин він просто сидів, намагаючись заспокоїти серце.
Підвівшись, він мовчки зайшов до своєї майстерні.
Десятки полотен стояли вздовж стін.
На кожному — один і той самий силует.
Жодної завершеної картини.
Він повільно провів пальцями по полотну й ледь чутно прошепотів:
— Сотні незавершених картин... Через те, що мене змусили забути... А може... через те, що я так і не зміг забути.
Його погляд знову зупинився на безликому силуеті.
— Хто ти?..
У цей самий час Аліса мирно спала у своєму ліжку.
На подушці, згорнувшись клубочком, тихенько муркотіла Сейбл.
Поряд, міцно вхопившись маленькою ручкою за футболку Аліси, спала Діана, ніби боялася, що варто лише відпустити — і Аліса зникне.
Повільно розплющивши очі, Аліса побачила кучерики дівчинки й тепло усміхнулася.
Їхню ранкову тишу порушив тихий стукіт у двері.
Від звуку Діана сонно заворушилася.
— Доброго ранку, соню, — ніжно промовила Аліса.
Великі блакитні очі дівчинки повільно відкрилися. Вона сонно потерла їх кулачками й тихенько замуркотіла, мов маленьке кошеня.
— Я хочу їсти...
Аліса усміхнулася й легенько ущипнула її за щічку.
— Я зараз з'їм свою булочку.
Діана одразу зрозуміла жарт і дзвінко засміялася, намагаючись сховатися від лоскоту.
У двері ще раз постукали.
— Можна? — почувся знайомий голос.
— Заходь! — відповіла Аліса.
Двері відчинилися, і до кімнати зайшла Аврора.
Схрестивши руки на грудях, вона ледь стримувала усмішку, дивлячись на кумедну картину перед собою.
— Діти, уже час снідати.
— Уже йдемо, — усміхнулася Аліса.
Діана неохоче відпустила її футболку й зіскочила з ліжка.
Сейбл ліниво потягнулася, широко позіхнула й невдоволено нявкнула, ніби теж хотіла, щоб цей спокійний ранок тривав ще трохи довше.