7 глава

Хлопець сидів на стільці перед мольбертом, не відриваючи погляду від картини. Він вдивлявся в неї так, ніби намагався побачити щось більше, ніж просто фарби на полотні.

Перед ним була намальована дівчина.

Її силует, волосся, постава — усе здавалося знайомим до болю. Але там, де мало бути обличчя, залишалася лише порожнеча.

Біла, безмовна пляма.

Він знову спробував пригадати її. Хто вона? Який у неї був погляд? Яка посмішка? Який голос?

Та в голові було лише мовчання.

— Хто ти?.. — прошепотів він.

Скільки б він не намагався, спогад вислизав від нього, наче вода крізь пальці.

Від безсилля хлопець схопився руками за волосся і тихо заридав. Йому здавалося, що він втратив когось дуже важливого, але навіть не міг згадати кого саме.

Позаду нього на стінах висіли десятки портретів.

На кожному — одна й та сама дівчина.

І на кожному її обличчя було стерте.

Наче хтось навмисно забрав її образ із цього світу.

Але чому його серце все ще пам’ятало її?

— Еліас, ти де? — ніжний жіночий голос вирвав його з відчаю.

Він швидко витер очі, намагаючись приховати сліди сліз, і востаннє поглянув на портрет.

Тихо зачинивши потаємну кімнату, він вийшов і сів за письмовий стіл. Взявши перо, почав щось писати.

— Я складаю список покупок, — спокійно сказав він, коли двері відчинилися. — Ельвіро, якщо тобі не важко, завариш мені чаю?

— Звісно. Я лише хотіла запитати, коли тобі приготувати обід.

Жінка в чорному вбранні з акуратно зібраним волоссям підійшла до нього і ніжно поправила пасмо волосся.

— Не перенапружуйся. Ти весь час у роботі. Мені, як твоїй тітці, боляче дивитися, як ти майже не спиш. Ти син мого старшого брата, але давно став мені як рідний.

Еліас ледь усміхнувся.

— Тітонько, я все встигаю. І не забудьте сказати своєму сину, що сьогодні ми маємо йти на тренування.

— Повір, він цього не пропустить, — з теплою усмішкою відповіла Ельвіра.
Еліас дописав останній рядок і швидко вийшов із кімнати.

Ельвіра ще кілька секунд дивилася йому вслід. У її очах була тривога, яку вона давно навчилася приховувати.

Вона підійшла до книжкової шафи й провела пальцями по старих корінцях книг. Знайшовши потрібну, обережно витягнула її.

За книгою був прихований механізм.

Колись ця кімната належала їй. Тут вона читала, мріяла і ховала свої таємниці. Але після заміжжя вона залишила цей дім і переїхала до чоловіка.

Тепер вона знову стояла тут.

Двері тихо зачинилися за її спиною.

І тоді вона побачила їх.

Десятки портретів.

Одна й та сама дівчина на кожному полотні.

Без обличчя.

Серце Ельвіри стиснулося.

Вона знала.

Знала, кого він малював.

І разом із цим знанням повернувся спогад.

Северус стояв навпроти сина, бачачи, як той намагається захистити дівчину, яку мав ненавидіти.

— Ти забуваєш, хто ти, Еліас.

— Ні… — тихо відповів він. — Я просто вперше розумію, ким хочу бути.

Але Северус не дозволив йому закінчити.

Магія спалахнула.

Спогади почали зникати один за одним.

Ім’я.

Голос.

Обличчя.

Усе, що пов’язувало його з нею.

Усе, крім болючого відчуття втрати.

Ельвіра заплющила очі, стримуючи сльози.

Вона була там.

Вона все бачила.

Але не змогла допомогти.

Вона знала свого брата. Северус прибирав усіх, хто ставав йому на заваді. Тих, хто міг зруйнувати його плани.

І вона чудово розуміла — одного дня він може прийти і за нею.

Але була одна людина, за якою вона сумувала найбільше.

Людина, від якої залишилися тільки листи.

Роки мовчання.

Роки очікування.

Та цього разу Ельвіра вирішила не ховатися.

Вона поїде до своєї племінниці.

Таємно.

Поки Северус ще не дізнався.