5 глава

Опинившись біля будинку Аврори, усі мовчки стояли, не знаючи, що буде далі.
Чи прийме вона їх? Чи просто прожене?
Єдине, що вони розуміли, — потрібно зробити перший крок.
Аліса невпевнено підійшла до дверей і вже хотіла постукати, але тієї ж миті двері різко відчинилися.
— Ай!
Вона легенько вдарилася чолом об двері й відсахнулася.
На порозі стояла молода дівчина з довгим темним волоссям, схрестивши руки на грудях.
Кілька секунд усі мовчали.
Першою тишу порушила Аврора.
— Дітки, вам треба навчитися користуватися мобільними телефонами. Едвіне, я ж спеціально залишила його тобі на такі випадки. Більше того — я сама його тобі купила.
Едвін винувато опустив очі.
— Я... його розбив.
Аврора лише повільно заплющила очі.
— Чомусь я зовсім не здивована. Довірити телефон ворону... Геніальна ідея.
Вона важко зітхнула, після чого відступила від дверей.
— Заходьте. А то сусіди ще подумають, що до мене сироти на вигулі прийшли милостиню просити.
Едвін тихо пирхнув.
— А можна без образ?
— Не можна, — спокійно відповіла Аврора. — Ви приходите до мене тільки тоді, коли світ знову вирішив розвалитися.
Опинившись у будинку, всі мовчки сіли на диван. Кілька секунд ніхто не наважувався почати розмову.
Тишу порушила Аліса.
— Ми всі будемо жити в тебе.
Аврора повільно кліпнула очима.
— Як... цікаво ти це вирішила.
Аліса лише ніяково всміхнулася.
— Нас знайшли мисливці. А точніше — моїх батьків. А це означає, що незабаром знайдуть і мене.
Аврора мовчки дивилася на неї, після чого важко зітхнула.
— Тобто ви вирішили зробити з мого будинку притулок.
Вона приклала два пальці до підборіддя й задумливо підняла погляд до стелі.
— Логічно.
Едвін обережно кашлянув.
— Якщо чесно... іншого варіанту в нас не було.
— Звісно, не було, — кивнула Аврора. — Бо навіщо спочатку зателефонувати? Краще прийти всім гуртом і повідомити, що тепер житимете в мене.
Едвін винувато потер потилицю.
— Я ж казав... телефон...
Аврора перевела на нього погляд.
— Так, пам'ятаю. Ти його розбив.
Запала тиша.
— Я живу в магічному дурдомі, — тихо пробурмотіла вона.
Аліса ледь стримала сміх.
— Але... можна?
Аврора ще раз важко зітхнула.
— Живіть вже. Все одно, схоже, Всесвіт давно вирішив, що в моєму домі має збиратися кожна загублена душа.

Маленька чорна кішка самотньо сиділа в старій картонній коробці біля магазину.
Цілий день вона нічого не їла.
Вона терпляче чекала, коли хтось винесе бодай якісь залишки їжі.
Її рубінові очі уважно стежили за перехожими.
Та насправді вона була не звичайною кішкою.
Колись давно вона була людиною. Але одна необережна помилка змінила все. Давнє закляття перетворило її на кішку, і відтоді вона мандрувала світом, знаходячи собі нових господарів і приховуючи своє справжнє походження.
Заплющивши очі, вона на мить задрімала.
Раптом її підняли на руки.
— Мамо! Мамо! Можна ми заберемо її? Вона така гарненька!
Кішка розплющила очі й побачила усміхнену дівчинку років восьми.
— Сонечко, ми не можемо просто так забрати її. Можливо, у неї є господарі.
— Але вона живе в коробці! І, мабуть, давно нічого не їла. До того ж ти обіцяла, що на день народження виконаєш будь-яке моє бажання.
Жінка важко зітхнула.
Вона чудово знала доньку. Якщо та щось вирішила — переконати її майже неможливо.
— Добре. Але доглядатимеш за нею сама. А зараз поїдемо й купимо все необхідне.
Обличчя дівчинки засяяло від щастя.
— Дякую, мамусю!
"От халепа..." — подумала кішка. "Діти — це суцільний клопіт. Але що поробиш... Їсти теж хочеться."
Опинившись у новому будинку, вона ліниво потягнулася, застрибнула на м'яку лежанку й задоволено згорнулася клубочком.
Забувши про обережність, кішка пробурмотіла:
— Сподіваюся, годують тут чимось кращим, ніж сухим кормом...
У дверях завмерла дівчинка.
Її очі стали круглими від подиву.
— Ти... говориш?
Кішка завмерла.
За секунду вона повільно повернула голову й максимально невинно промовила:
— Мяу.
Дівчинка примружилася.
— Ні-і... Я точно чула, що ти щось сказала.
"Ну все..." — подумала кішка. "Маскування тривало рівно п'ять хвилин..."
Дівчинка побігла до своєї мами.
— Мамо, мамо! Кішка розмовляє!
— Сонечко, тобі здалося. Кішки не розмовляють.
"Знала б ти, хто я насправді, такого б не сказала. Перетворила б тебе на мишу... хоча ні. Мені й одного прокляття достатньо." — подумала кішка, невдоволено смикнувши хвостом.
Наступні кілька днів минули спокійно.
Та одного вечора, лежачи на підвіконні, вона помітила дивний силует на даху сусіднього будинку.
Чоловік у темному плащі уважно дивився на дім.
На його руці блиснув знайомий символ.
Серце кішки завмерло.
— Мисливці...
Вона вже бачила цей знак багато років тому.
Якщо вони тут, значить вони шукають...
— Алісу.
Кішка різко зіскочила з підвіконня.
— Ні... Цього разу я не запізнюся.
Вона швидко забігла до своєї кімнати й відкрила стару дерев'яну скриньку, яку ніхто з господарів ніколи не міг відчинити.
Усередині лежало одне-єдине перо метелика, що мерехтіло фіолетовим світлом.
— Я присягалася більше не користуватися цією магією...
Кішка заплющила очі.
— Але іншого вибору немає.
Фіолетове світло огорнуло перо.
За мить кімнату заповнили десятки магічних метеликів.
Вони кружляли навколо аркуша паперу, поки на ньому самі собою не почали з'являтися слова...

Будинок Аврори огорнула незвична тиша. За великими вікнами шумів вітер, гойдаючи верхівки дерев, а всередині було тепло й затишно. У каміні тихо потріскували дрова, наповнюючи кімнату приємним запахом дерева.

Уся компанія нарешті могла хоч трохи перепочити.

Аліса сиділа на дивані, гріючи долоні об чашку з гарячим чаєм. Поруч мовчки читала книгу Аврора, зрідка поглядаючи на гостей. Ліліт задумливо дивилася у вікно, а Діана, втомлена після останніх подій, вже майже дрімала, загорнувшись у теплий плед. Едвін у подобі ворона сидів на спинці крісла, уважно спостерігаючи за всім, що відбувалося.