1 глава

Перші промені сонця лише торкнулися даху будинку, коли у відчинене вікно тихо залетів білий метелик. Він неквапливо кружляв кімнатою, ніби когось шукав.

Едвін, що сидів на підвіконні у подобі ворона, уважно простежив за ним.

— Знову виклик, — тихо промовив він.

Метелик опустився на долоню Аліси. Ледь її пальці торкнулися крилець, як вони засяяли м'яким сріблястим світлом. За мить замість метелика в її руках лежав акуратно складений лист.

«Будь ласка... допоможіть. Мої батьки зникли вже тиждень тому. Я боюся, що з ними сталося щось жахливе. Я не можу покинути будинок. Прошу, приїдьте.

Діана.

Адреса...»

Аліса мовчки перечитала лист ще раз.

— Поїдемо? — запитала вона.

Едвін кивнув.

— Якщо дитина звернулася до нас через зачарованого метелика, значить, іншого виходу в неї вже не залишилося.

---

Будинок стояв осторонь від інших. Високий паркан приховував подвір'я, а важкі ворота були прочинені, ніби на них уже чекали.

Двері відчинила дівчинка років восьми.

— Ви... прийшли... — полегшено усміхнулася вона. — Я Діана.

Вона запросила гостей усередину.

Будинок був розкішним, але дивно тихим.

— Мої батьки — відомі актори, — сказала дівчинка, проводжаючи їх до кухні. — Усі думають, що вони не мають дітей. Мені не можна виходити за межі будинку, тому ніхто не знає, що я існую.

На кухні вже стояв накритий стіл.

Молода служниця мовчки розлила чай по чашках.

Позаду неї нерухомо стояв літній дворецький.

Коли Аліса сіла, дворецький непомітно торкнувся рукава Едвіна й швидко вклав йому в долоню маленький згорнутий папірець.

Едвін машинально сховав його до кишені, навіть не подивившись.

Уся його увага була прикута до Діани.

— Батьків немає вже тиждень, — продовжила вона. — Вони... вони відьмаки. Я боюся, що мисливці знайшли їх...

Аліса зробила ковток чаю.

Едвін лише підніс чашку до губ, але не зробив жодного ковтка.

Занадто багато разів життя вчило його не довіряти незнайомцям.

Минуло кілька хвилин.

Щось було не так.

Повітря здавалося густим.

Тиша стала неприродною.

Едвін випадково поглянув на картину, що висіла на стіні.

Щойно на ній був сонячний пейзаж.

Тепер там височів темний ліс.

Він різко обернувся.

За вікном ще мить тому сяяло сонце.

Тепер небо затягнули чорні хмари.

Кімната потонула в темряві.

Аліса дивилася перед собою порожнім поглядом, ніби перестала розуміти, що відбувається.

— Алісо... — тихо покликав Едвін.

Жодної реакції.

Позаду Діани щось ворухнулося.

Її тінь...

Вона рухалася окремо від своєї господині.

— Яка ж я забудькувата... — тихо промовила вона. — Чай і без десерту. Зараз принесу.

Вона підвелася.

У цей самий момент небо розірвала блискавка.

Яскраве світло на мить освітило кімнату.

І тоді Едвін побачив це.

Перед ними вже стояла не маленька дівчинка.

Її тіло було неприродно довгим, пальці закінчувалися чорними кігтями, а обличчя нагадувало спотворену подобу людського.

Аліса не могла поворухнутися.

Чай притупив її волю.

Раптом у її голові пролунав тихий наляканий голос.

«Будь ласка...»

Аліса здригнулася.

«Це не я... Це самозванка...»

Голос був слабким, ніби його власниця ледве трималася при тямі.

«Я в підвалі...»

Серце Аліси шалено закалатало.

«Не вір їй...»

Морок перед очима почав розсіюватися.

Вона різко вдихнула.

— Едвіне... Справжня Діана в підвалі...

Тоді Едвін вихопив із кишені зім'ятий папірець, який йому передав дворецький.

Тремтячими руками він розгорнув його.

На ньому було написано лише кілька слів:

«Не пийте чай. Вона вже не Діана.»

Його серце пропустило удар.

Картина...

Він різко підняв голову.

Полотно, що висіло на стіні, змінилося знову. Замість сонячного пейзажу на ньому тепер був той самий будинок, оповитий непроглядною темрявою.

— Алісо... Не дивись на неї! Вона нас зачаровує!

Самозванка повільно повернула голову.

На її обличчі розтягнулася неприродна усмішка.

— Уже здогадалися...

Її тіло почало ламатися, видовжуватися, а тінь за спиною виросла до самої стелі.

Будинок здригнувся.

— Вони самі принесли мене сюди... — прошипіла істота. — Так пишалися своєю покупкою...

Перед очима Аліси промайнули чужі спогади.

Аукціон.

Оплески.

Дорога старовинна картина.

Щасливі усмішки батьків Діани.

А потім...

Шепіт уночі.

Темні силуети в коридорах.

Картина, яка змінювалася щоночі.

Зникнення слуг.

Ослаблі господарі.

І... смерть.

У голові Аліси пролунав слабкий дитячий голос.

«Будь ласка...»

«Це не я...»

«Я... у підвалі...»

Аліса ледве втрималася на ногах.

— Вона жива...

Едвін миттєво зрозумів, що сам не впорається.

Він повільно висмикнув із крила довге чорне перо.

На мить міцно заплющив очі.

— Пробач...

Перо спалахнуло темно-синім світлом.

Він прошепотів стародавнє заклинання.

Перо здригнулося.

За секунду воно перетворилося на маленького чорного ворона.

— Знайди Ліліт.

Ворон уважно нахилив голову.

— Скажи... дитина при смерті. Нам потрібна цілителька.

Пташка каркнула лише раз і стрілою вилетіла крізь відчинене вікно.

Едвін важко видихнув.

Його обличчя зблідло.

— Таку магію краще не використовувати часто... — ледь чутно промовив він.

Самозванка засміялася.

— Покликав допомогу? Запізно...

Вона кинулася вперед.

Едвін вихопив меч і зустрів її удар.

Будинок затрусився.

Кігті істоти ковзнули по лезу, висікаючи іскри.

— Алісо! Картина!

Вона озирнулася.

Тепер уже й сама бачила, що фарба на полотні ніби ворушиться.

Будинок на картині дихав.

— Вона живе всередині неї...

У цей момент далеко від маєтку Ліліт відчула легкий подих вітру.

Маленький чорний ворон опустився їй на плече.

Він тихо торкнувся її щоки дзьобом.

У її свідомості пролунав голос Едвіна.

«Ліліт... швидше... Ми знайшли дитину. Вона помирає...»

Ворон розсипався на чорне пір'я.

Не гаючи жодної секунди, Ліліт кинулася до будинку.

---

— Не підходь! — заверещала сутність, коли Аліса наблизилася до картини.

Едвін стримував чудовисько з останніх сил.

Його руки вже тремтіли.

Саме в цю мить двері будинку різко відчинилися.

— Едвіне!

До кімнати вбігла Ліліт.

Не звертаючи уваги на бій, вона одразу відчула слабкий магічний відгук.

— Підвал...

Вона побігла вниз.

На холодній кам'яній підлозі лежала маленька дівчинка.

Бліда.

Виснажена.

Майже без свідомості.

Ліліт впала поруч навколішки.

Її долоні засвітилися теплим золотавим світлом.

— Тримайся, Діано...

— Ти вже не сама...

Світло повільно почало повертати дівчинці сили.

І в ту ж мить нагорі пролунав несамовитий крик.

Сутність ослабла.

— Ні... Вона моя!

Аліса зрозуміла.

— Вона живиться магією Діани!

Не гаючи часу, вона поклала долоню на картину.

По полотну побігли золоті тріщини.

Сутність закричала так голосно, що задрижали стіни.

— Не смій!

Тріщин ставало дедалі більше.

І раптом картина вибухнула сотнями уламків.

Чорний туман вирвався назовні й за мить розвіявся.

Самозванка простягнула руку до Аліси.

Та її тіло вже розсипалося на попіл.

У будинку настала тиша.

За вікнами знову світило сонце.

Ліліт повільно вивела Діану з підвалу.

Дівчинка була слабкою, але живою.

Поглянувши на порожній будинок, вона тихо заплакала.

— Мами... і тата більше немає...

Ніхто не знайшов відповіді, яка могла б полегшити цей біль.