Ррозділ 12: ТОЙ, КОГО ТИ НЕ ВПІЗНАЛА

Аделіна не пам’ятала, коли саме заснула.

Увечері вона сиділа за столом, розклавши перед собою все, що встигло з’явитися в її житті за останні дні: ключ, чорний металевий диск, фотографію старої церкви, два бабусині листи та власні записи, зроблені поспіхом, іноді майже нерозбірливим почерком. Вона збиралася перечитати їх востаннє, знайти якусь закономірність, зіставити слова, символи й образи, а тоді лягти спати.

Проте кожна нова спроба розібратися лише породжувала наступне запитання.

Тому, коли за вікном почало світати, Аделіна все ще сиділа за столом.

Її очі боліли від утоми. У скронях пульсувало, а пальці, якими вона раз у раз торкалася краю фотографії, стали холодними. На столі давно охолола чашка чаю. На поверхні утворилася тонка плівка, а біля блюдця залишилася темна пляма, яку Аделіна не помічала протягом кількох годин.

Вона відкинулася на спинку стільця й заплющила очі.

Три удари.

Спочатку у двері.

Потім — голоси, які вона не могла впевнено віднести до реальності.

Потім — три удари зі стіни в кімнаті бабусі.

І нарешті той шепіт, який вона боялася повторювати навіть подумки.

Аделіно…

Вона різко розплющила очі.

— Досить, — прошепотіла дівчина.

Її голос прозвучав так тихо, що вона сама ледве його почула.

Аделіна провела долонею по обличчю й подивилася на фотографію.

На старому знімку стояли четверо людей. Позаду них темніла церква, а ще далі, майже на самому краю кадру, ховалася п’ята постать. Саме вона не давала Аделіні спокою.

Не тому, що була найстрашнішою.

І навіть не тому, що з’являлася у видіннях.

А тому, що дівчина відчувала: вона вже бачила цю людину.

Не колись у далекому минулому. Не на старій фотографії. Не у сні.

Нещодавно.

Можливо, зовсім недавно.

Аделіна взяла аркуш паперу й написала посередині:

КОГО Я БАЧИЛА?

Під запитанням з’явився перший рядок.

Чоловік із бібліотеки.

Вона завмерла, дивлячись на написане.

Це здавалося найочевиднішою відповіддю. Він знав про символ. Умів говорити про речі, які звичайна людина назвала б неможливими, не демонструючи ані здивування, ані справжнього страху. Він розумів, що відбувається з Аделіною, принаймні краще за неї саму. І щоразу, коли дівчина ставила запитання, він відповідав рівно настільки, щоб вона могла поставити ще одне.

Але чи означало це, що він причетний до всього?

Аделіна згадала його погляд, коли вона показала йому диск.

Він не злякався.

Не здивувався.

Лише на коротку мить перестав дихати.

Це була зовсім маленька зміна, яку легко було пропустити. Якби Аделіна не стежила за ним так уважно, вона, мабуть, нічого не помітила б.

Але вона помітила.

І тепер не могла забути.

Дівчина закреслила перший рядок, хоча не була впевнена, що це правильне рішення.

Другим вона написала:

Марта.

Рука зупинилася.

Звідки взялося це ім’я?

Аделіна не пам’ятала, щоб чула його у видінні. Не пригадувала, щоб бабуся вимовляла його вголос. І все ж ім’я виникло в її думках із дивною природністю, ніби весь цей час лежало десь на поверхні пам’яті, а вона просто не наважувалася його витягнути.

— Хто ти така? — прошепотіла вона.

Запитання було адресоване не паперу.

Воно було адресоване комусь, кого Аделіна ще не могла побачити.

Дівчина перевернула фотографію.

На звороті не було нічого, крім пожовклого паперу й кількох дрібних плям. Вона вже перевіряла його раніше, але тепер піднесла знімок ближче до вікна, сподіваючись розгледіти те, чого не помітила вночі.

Нічого.

Тоді Аделіна знову повернула фотографію лицьовим боком.

Четверо людей дивилися просто перед собою. У кожного було своє обличчя, своя постава, свій вираз. Один здавався сердитим, інший — байдужим, третій ніби прислухався до чогось за межами кадру. Жінка з чорним перснем стояла трохи попереду.

А п’ята постать…

Аделіна нахилилася над столом.

Вона завжди дивилася на неї як на силует. Темне пальто, вузькі плечі, рука, опущена вздовж тіла.

Проте тепер дівчина помітила дещо інше.

Зап’ястя.

На ньому було щось схоже на браслет.

Не звичайний ланцюжок і не широка прикраса. Тонка темна смуга, посередині якої виднівся маленький предмет із виступом біля основи.

Аделіна піднесла фотографію до очей.

— Ні…

Вона швидко поклала її на стіл і взяла ключ.

Потім повернула його, розглянула борідку, основу, невеликий виступ, який раніше здавався їй випадковою нерівністю.

Форма була схожою.

Не ідентичною, але схожою настільки, що ігнорувати це вже не виходило.

Ключ був не просто предметом, який бабуся залишила після себе.

Можливо, колись він був частиною чогось більшого.

А можливо, його копіювали.

Аделіна поклала ключ поруч із фотографією й зробила ще один запис:

П’ята постать носила предмет, схожий на ключ.

Потім додала:

Можливо, бачила цю людину раніше.

Вона довго дивилася на останні слова.

Їй хотілося відчути впевненість. Хотілося, щоб думки склалися в чітку картину, щоб бодай одна деталь нарешті дала відповідь, а не породила ще десять запитань.

Але що довше вона дивилася на фотографію, то сильніше відчувала, що ця історія не відкривається перед нею.

Вона ніби відступала.

Щоразу, коли Аделіна наближалася до якоїсь правди, та змінювала форму й ховалася за наступними дверима.

Дівчина поклала фотографію на стіл.

Вона більше не хотіла торкатися її.

Принаймні до ранку.

Сон прийшов ненадовго.

Аделіна прокинулася від світла, яке пробивалося крізь штори. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де перебуває. Їй здалося, що вона знову лежить у тому темному коридорі зі свого видіння, а десь поруч хтось повільно проводить пальцями по стіні.