Розділ 11: Те, про що мовчать

Я не одразу зрозуміла, що саме мене налякало.

Не книга, яка з’явилася на столі.

Не темрява, що на кілька секунд поглинула бібліотеку.

Навіть не моє ім’я, написане на сторінці незнайомим почерком.

Мене налякало те, як чоловік подивився на мене.

Він не здивувався. Не розгубився. Не запитав, звідки я знаю про книгу, якої, здавалося, не повинно було існувати.

Він дивився так, ніби чекав на мене.

Ніби знав, що я прийду саме сьогодні.

Ніби весь цей час я просто рухалася до місця, де він уже давно на мене чекав.

Я стояла перед столом, тримаючи в руці темний металевий диск, і намагалася вирішити, чи варто мені взагалі говорити.

Зрештою я зрозуміла, що мовчання нічого не змінить.

— Ти знав, що я прийду?

Чоловік повільно підвів на мене очі.

— Доброго дня, Аделіно.

— Я поставила запитання.

— А я привітався.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Удаєш, що не розумієш, коли тобі ставлять незручні запитання?

Він ледь помітно всміхнувся.

— Ні. Лише тоді, коли людина починає розмову з обвинувачення.

— Тоді в мене є гарна новина. Це ще не обвинувачення.

— А що ж?

— Попередження.

Усмішка зникла.

Не різко. Не так, щоб це можна було назвати переляком. Просто його обличчя на мить втратило ту спокійну байдужість, за якою він так старанно ховався.

Я помітила це.

І запам’ятала.

— Ти стаєш упевненішою, — сказав він.

— А ти стаєш передбачуваним.

— Справді?

— Ти ставиш запитання замість відповідей. Змінюєш тему, коли я наближаюся до чогось важливого. І щоразу, коли я згадую певні речі, дивишся так, ніби вже чув їх раніше.

— Можливо, ти просто починаєш помічати те, на що раніше не звертала уваги.

— Можливо. А можливо, ти справді знаєш більше, ніж говориш.

Чоловік відкинувся на спинку стільця.

За високими вікнами бібліотеки йшов дощ. Краплі повільно стікали склом, залишаючи прозорі доріжки, які перетиналися й знову розходилися. У глибині приміщення хтось пересував стілець. Десь між стелажами тихо кашлянув відвідувач.

Звичайний день.

Звичайна бібліотека.

Звичайна розмова між двома людьми.

Якби не той металевий диск у моїй руці.

Якби не чотири постаті на старій фотографії.

Якби не голос бабусі, який я почула вночі зі стіни.

— Ти прийшла через символ? — запитав чоловік.

Я не відповіла одразу.

Ось воно.

Він сам назвав причину мого приходу, хоча я ще нічого не показала.

Я повільно розтиснула пальці.

На долоні лежав диск.

— Я прийшла через багато речей, — сказала я. — Але почнемо із цієї.

Чоловік не простягнув руки.

Він навіть не нахилився ближче.

Просто подивився на металеву поверхню.

І цього вистачило.

Його погляд затримався на символі трохи довше, ніж мав би погляд людини, яка бачить його вперше.

— Де ти його знайшла? — запитав він.

Я ледь не засміялася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Учора ти пояснював мені, що не варто торкатися чужих речей без дозволу. Сьогодні я приношу тобі предмет, який невідомо хто залишив біля моїх дверей, і перше, що ти робиш, — запитуєш, де я його знайшла.

— Це цілком логічне запитання.

— А моя відповідь щось змінить?

— Можливо.

— Тоді слухай уважно. Хтось постукав у мої двері тричі. Коли я відчинила, нікого не було. На порозі лежав цей диск.

Чоловік мовчав.

— Я торкнулася його, — продовжила я. — Побачила руки в рукавичках. Чорний перстень. Шрам на зап’ясті. А потім почула голоси.

Я зробила паузу.

Він не перебив.

— Один із них сказав: «Вона повинна знайти його сама». Інший відповів: «А якщо він знайде її раніше?»

Тепер чоловік відвів погляд.

Зовсім ненадовго.

Але я побачила.

— Ти знаєш, про кого йдеться, — сказала я.

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

— Ти навіть не запитав, хто саме говорив.

— Ти описала видіння. Я намагаюся зрозуміти його зміст.

— Ні, ти намагаєшся вирішити, скільки мені можна розповісти.

Він знову подивився на мене.

Цього разу без усмішки.

— А ти вже вирішила, що я зобов’язаний розповідати тобі все?

— Ні. Але я маю право знати, чи не ведеш ти мене туди, звідки я не зможу повернутися.

На мить між нами запала тиша.

Я не знала, чому сказала саме це. Можливо, тому, що від самої думки про те, що відбувалося зі мною останніми днями, мені хотілося кричати. Можливо, тому, що я втомилася боятися речей, які не могла пояснити.

А можливо, тому, що десь усередині мене вже жила підозра: я не випадково опинилася в цій історії.

І ніхто не збирається дозволяти мені залишитися осторонь.

— Послухай мене, Аделіно, — тихо сказав чоловік. — Є речі, які небезпечно знати без розуміння того, що вони означають.

— Це дуже зручне пояснення для людини, яка не хоче відповідати.

— А є запитання, на які відповідь може зробити тебе вразливішою, ніж незнання.

— Тоді я сама вирішу, на що готова.

Він довго дивився на мене.

Нарешті повільно кивнув.

— Можливо, ти маєш рацію.

Я не очікувала цього.

— Що?

— Ти маєш рацію. Ти повинна сама вирішувати, що готова знати.

— Чудово. Тоді розкажи мені про символ.

— Я вже сказав, що бачив його раніше.

— Де?

— Не можу сказати.

— Не можеш чи не хочеш?

— Сьогодні — не можу.

— А завтра?

— Завтра побачимо.

Я стиснула зуби.

Він знову це зробив.

Залишив мені маленьку крихту відповіді, достатню, щоб я не могла просто піти, але недостатню, щоб я перестала ставити запитання.

Я поклала диск на стіл.

— Тоді подивимося на інше.

І дістала з сумки фотографію церкви.