Розділ 10. Три удари

Тук.

Тук.

Тук.

Я завмерла.

Звук був настільки чітким, що на мить мені здалося, ніби він пролунав не за дверима, а просто в мене всередині. Три короткі удари. Між першим і другим — невелика пауза. Між другим і третім — така сама.

Наче той, хто стояв по інший бік, знав, що я рахуватиму.

Я не рухалася.

У руці досі залишалася фотографія. Її краї впивалися в долоню, але я навіть не помічала болю. Усі мої думки зосередилися на дверях.

Хтось був у будинку.

Або біля нього.

І це могло пояснити звук, який я щойно почула.

Могло.

Я намагалася вхопитися за цю думку, як за щось звичайне, зрозуміле, таке, що не вимагало б від мене чергового зіткнення з незрозумілим.

Можливо, сусід.

Можливо, я сама щось упустила.

Можливо, звук прийшов з іншої кімнати, а втома зробила його схожим на стукіт у двері.

Я могла придумати ще десяток пояснень.

Але жодне не відповідало на головне запитання: чому саме три удари?

Я повільно поклала фотографію на стіл.

Потім подивилася на ключ, що лежав поруч.

На темний символ.

На другий лист бабусі.

«Якщо ти побачила чотирьох, тепер ти знаєш достатньо, щоб зробити наступний крок».

Я гірко посміхнулася.

Достатньо?

Я не знала навіть того, чи можна довіряти власним очам.

Мені хотілося вірити, що все це має логічне пояснення. Що існує якась послідовність подій, яку я поки не розумію, але згодом зможу відновити. Що бабусині листи не просто підкидають мені загадки, а ведуть до певної відповіді.

Проте з кожною новою сторінкою відповідей ставало не більше.

Лише запитання змінювали одне одного.

Я зробила крок до дверей.

Зупинилася.

— Хто там?

Мій голос прозвучав тихіше, ніж я очікувала.

Ніхто не відповів.

Я почекала кілька секунд.

— Я знаю, що ви там.

Брехня.

Я нічого не знала.

Просто не хотіла, щоб той, хто стояв за дверима, зрозумів, наскільки сильно я боюся.

Тиша.

Я прислухалася.

Жодних кроків. Жодного шурхоту одягу. Навіть дихання не було чути.

Можливо, людина пішла.

Можливо, взагалі ніколи не приходила.

Я обережно наблизилася до дверей і приклала до них долоню.

Дерево було холодним.

Звичайним.

Я майже розсміялася від власної поведінки. Стою посеред кімнати, боюся відчинити двері у власному будинку, ніби за ними на мене чекає щось із тих історій, якими лякають дітей.

Я ж не дитина.

Я повільно повернула ручку.

Двері відчинилися.

За ними нікого не було.

Коридор порожній. Тьмяне світло падало на підлогу, вихоплюючи з темряви край старої шафи та двері до сусідньої кімнати. Усе залишалося таким, яким було кілька хвилин тому.

Я визирнула назовні.

Подивилася ліворуч.

Праворуч.

Нічого.

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто чудово.

Я вже збиралася зачинити двері, коли помітила щось на підлозі.

Невеликий темний предмет лежав просто біля порога.

Я не відразу зрозуміла, що саме бачу. Здалеку він нагадував ґудзик або монету, яку хтось випадково впустив.

Я нахилилася.

Предмет був металевим, майже чорним. Круглим, трохи товстішим за звичайну монету. По краях тяглися дрібні подряпини, а посередині виднівся знак.

Я відчула, як у мене похололи пальці.

Цей символ я вже бачила.

На кільці однієї з чотирьох постатей.

Я підняла голову й знову подивилася в коридор.

Порожньо.

Хтось залишив цю річ тут.

Навмисно чи випадково — я не знала.

Але чомусь була впевнена: вона не могла з'явитися сама по собі.

Я присіла навпочіпки.

Предмет лежав на відстані кількох сантиметрів від моєї руки.

Достатньо було простягнути пальці.

І я вже знала, що станеться далі.

Або принаймні думала, що знала.

Відколи я торкнулася ключа, мої здібності перестали здаватися випадковими спалахами у свідомості. Тепер я починала розуміти, що між мною та певними речами існує зв'язок.

Не з усіма.

Не завжди.

Але достатньо часто, щоб я більше не могла вдавати, ніби нічого не відбувається.

Я згадала слова з листа.

«Можеш торкнутися речі й побачити людину. Можеш почути слова, які ніколи не говорилися при тобі».

Я не хотіла перевіряти це знову.

Принаймні не так.

Не тут.

Не тоді, коли хтось, можливо, стояв за дверима ще кілька хвилин тому.

Я повільно простягнула руку.

Зупинилася.

Потім усе ж торкнулася металу кінчиками пальців.

Світ зник.

Я побачила руки.

Чорні рукавички щільно облягали пальці. На правій руці, біля зап'ястя, виднівся тонкий шрам.

Людина нахилилася до дверей.

Я не бачила її обличчя. Лише фрагменти рухів, ніби дивилася крізь вузьку щілину.

Рука витягнулася вперед.

Металевий предмет ліг на підлогу.

Людина затрималася на секунду.

Потім постукала.

Тук.

Тук.

Тук.

Те саме.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

Це було не відлуння.

Не випадковий звук.

Я бачила момент, коли ці удари пролунали.

Людина чекала.

Не відходила.

Наче хотіла переконатися, що всередині хтось почув.

Потім рука повільно опустилася.

На мить у полі зору з'явився край темного рукава.

І ще дещо.

На зап'ясті було кільце.

Чорне.

З тим самим символом.

Я спробувала підняти голову, побачити бодай частину обличчя, але видіння не підкорялося мені. Я не могла обирати, що саме побачу. Мене просто несло чужими спогадами, не питаючи, чи готова я до того, що знайду.

Людина відступила.

Один крок.

Другий.

Перед тим як зникнути, вона повернула голову до дверей.

І сказала:

— Ще не час.

Голос був приглушеним.

Я не могла визначити, кому він належав.

Чоловікові чи жінці.

Молодій людині чи старшій.

Але слова прозвучали настільки виразно, що я мимоволі затримала дихання.