Розділ 9: Чотири постаті

Я прокинулася ще до світанку.

Не тому, що виспалася.

Навпаки.

Я майже не спала всю ніч.

Щоразу, коли заплющувала очі, переді мною знову з'являлася церква.

Полум'я.

Дим.

Темне небо.

І вони.

Чотири постаті.

Я не знала їхніх облич.

Не знала їхніх імен.

Не знала, чому вони стояли там.

Але чомусь була впевнена, що це не випадковість.

Я сіла на ліжку й провела руками по обличчю.

У кімнаті було холодно.

За вікном тільки починало світати. Небо було сірим, майже білим, і перші промені ранкового світла ледь пробивалися крізь штори.

На столі лежали речі, які останніми днями стали для мене важливішими за все інше.

Листи бабусі.

Ключ.

Фотографія.

Я дивилася на них і не могла позбутися дивного відчуття.

Наче вони чекали.

Не мене.

Мого рішення.

Я простягнула руку до другого листа.

Пальці зупинилися над конвертом.

Після першого листа я вже знала, що бабуся не залишала свої слова випадково.

Кожне речення.

Кожна пауза.

Кожен натяк.

Наче вона знала, що одного дня я сидітиму саме тут і намагатимусь зрозуміти те, чого сама не могла пояснити.

Я відкрила конверт.

Всередині було кілька аркушів.

Почерк бабусі.

Я провела пальцем по першому рядку.

«Якщо ти дійшла до цього листа, значить, перше бачення вже відбулося».

Я завмерла.

Перше бачення.

Мені не подобалося це слово.

Бо якщо воно було першим...

То скільки їх ще буде?

Я продовжила читати.

«Не намагайся зараз зрозуміти все.

Ти захочеш.

Я знаю тебе.

Ти завжди хотіла знати відповідь одразу, навіть якщо питання ще не встигло сформуватися.

Але цього разу так не вийде.

Є речі, які повинні відкриватися поступово.

Не тому, що ти не готова.

А тому, що правда, отримана занадто рано, може стати такою самою небезпечною, як і брехня».

Я перечитала останні слова.

Правда.

Брехня.

Я не знала, чого в моєму житті було більше.

Я перегорнула сторінку.

«Ти вже бачила їх».

Моє серце пропустило удар.

Я відклала лист.

На кілька секунд просто сиділа, дивлячись перед собою.

Я вже бачила кого?

Чотирьох.

Я знову згадала церкву.

Вогонь.

Чотири постаті.

Бабусю.

Я взяла лист і продовжила.

«Не шукай їх серед живих.

Поки що».

Я різко підняла голову.

— Що це означає?..

Кімната мовчала.

Я прочитала далі.

«Колись ти знайдеш фотографію.

Вона не здасться тобі важливою.

Саме тому не проходь повз неї.

Подивися уважно.

Не на людей.

На те, що знаходиться за ними».

Я перечитала ці слова ще раз.

Потім ще.

Фотографія.

Я озирнулася на коробки біля шафи.

У будинку залишилося багато речей бабусі.

Я не перебирала їх після її смерті.

Не хотіла.

Здавалося, що якщо я почну відкривати коробки, перебирати одяг, книги, старі документи, то остаточно визнаю, що її більше немає.

Але тепер усе змінилося.

Я підвелася.

Коробки стояли в маленькій кімнаті, куди бабуся складала речі, якими майже не користувалася.

Там пахло деревом, пилом і старим папером.

Я відчинила першу.

Книги.

Друга — одяг.

Третя — фотографії.

Я сіла прямо на підлогу.

Альбом за альбомом.

Дитинство.

Мама.

Бабуся.

Я.

Свята.

Дні народження.

Люди, яких я вже не пам'ятала.

Я переглядала фотографії одну за одною.

Нічого.

Поки не побачила її.

Фотографія була чорно-білою.

Стара.

На ній стояла церква.

Я одразу впізнала її.

Навіть попри те, що фотографія була зроблена багато років тому.

Та сама архітектура.

Ті самі сходи.

Ті самі високі вікна.

У мене пересохло в горлі.

Я перевернула фотографію.

На звороті була дата.

Дуже стара.

Настільки, що я не одразу зрозуміла, скільки саме років минуло.

Нижче був напис.

Почерком бабусі.

«Не дивись довго».

Я посміхнулася від нервів.

— Серйозно?

Звичайно, я подивилася.

На фотографії стояли люди.

Спочатку я побачила двох.

Потім третього.

А потім...

Четвертого.

Я завмерла.

Чотири постаті.

Точно так, як у моєму видінні.

Вони стояли перед церквою.

Але тут не було вогню.

Не було диму.

Не було ночі.

Просто день.

Просто церква.

Просто четверо людей.

Я наблизила фотографію до очей.

Обличчя були нечіткі.

Один чоловік стояв трохи попереду.

Поруч із ним — жінка.

Ще двоє позаду.

Я не знала, хто вони.

Але щось усередині мене вже знало:

я їх бачила.

Я торкнулася фотографії.

Світ навколо зник.

Спочатку я нічого не бачила.

Тільки темряву.

Потім почувся вітер.

Сильний.

Холодний.

Я відкрила очі.

Церква.

Та сама.

Але тепер вона була переді мною.

Не на фотографії.

Жива.

Я стояла біля дороги.

Навколо було холодно.

Четверо людей стояли біля входу.

Я не могла наблизитися.

Наче між нами існувала невидима стіна.

Я дивилася на них.

Один із них щось сказав.

Голос був чоловічим.

— Вона ще не знає.

Інший відповів:

— Дізнається.

— Коли?

Пауза.

— Коли прийде час.

Я хотіла крикнути.

Запитати, про кого вони говорять.

Але голосу не було.

Я не могла навіть поворухнутися.

Жінка підняла голову.

Мені здалося, що вона дивиться прямо на мене.

Я зробила крок назад.

Вона зробила крок уперед.

Тоді я побачила її руку.

На пальці було кільце.

Чорне.

З дивним символом.

Я не знала, що він означає.

Але в ту ж секунду побачила такий самий знак.