Розділ 7: Те, що залишилося після неї

Ніч майже не змінилася.

За вікном так само тихо шелестіло листя, іноді десь далеко проїжджала машина, а потім знову наставала тиша. Та для Аделіни ця тиша вже не була звичайною.

Вона стала іншою.

Наче місто після того, що вона побачила, більше не хотіло вдавати, що нічого не відбувається.

Аделіна сиділа біля вікна у невеликій кімнаті, яку знайшла на ніч після приїзду до міста, і дивилася на своє відображення у склі.

Воно здавалося їй чужим.

Не обличчя.

Не очі.

Щось інше.

Можливо, те, що тепер ховалося за ними.

Вона провела пальцями по склу.

Холод.

Звичайний холод скла.

Але цього разу вона відразу прибрала руку.

Їй не хотілося більше нічого бачити.

Не зараз.

Після бібліотеки, після тієї розмови, після того, як чоловік сказав їй, що вона повинна навчитися розрізняти те, що бачить, Аделіна весь час прокручувала його слова в голові.

«Ти не завжди бачиш майбутнє».

Він сказав це спокійно.

Наче говорив про щось звичайне.

А для неї це було все життя.

Аделіна заплющила очі.

Перед нею одразу виникла церква.

Вогонь.

Чотири постаті.

І бабуся.

Вона стояла серед полум'я так, ніби зовсім не боялася того, що відбувалося навколо.

А потім подивилася просто на Аделіну.

Не на неї у тому баченні.

На неї.

Наче знала, що внучка побачить її.

Аделіна різко розплющила очі.

— Досить...

Вона сама не знала, до кого це сказала.

До бабусі?

До себе?

До того, що жило в її голові?

Вона відвернулася від вікна.

На столі лежав конверт.

Той самий.

Перший.

Той, який кілька годин тому чоловік дістав із-за старої книги в бібліотеці й передав їй.

Папір уже трохи зігнувся на краях від того, скільки разів Аделіна його перебирала в руках, перш ніж наважитися відкрити.

Вона боялася його.

Не самого листа.

Того, що могло бути написано далі.

На конверті було написано знайомим почерком.

Почерком бабусі.

Аделіна пам'ятала його з дитинства.

Бабуся завжди писала, трохи нахиляючи літери вправо. Навіть коли поспішала, почерк залишався майже однаковим.

Тепер ці літери були єдиним, що залишилося від людини, яку вона ще зовсім недавно могла побачити, почути, обійняти.

А тепер — тільки папір.

Аделіна взяла конверт.

Довго не відкривала.

— Чому ти мені нічого не сказала? — тихо запитала вона.

Звичайно, відповіді не було.

Вона провела пальцем по краю конверта й нарешті дістала лист.

Всередині було кілька сторінок.

Не одна.

Кілька.

Але перша сторінка була майже порожньою.

Посередині стояло лише одне слово.

Дев'ята.

Аделіна завмерла.

Вона вже бачила його.

Саме воно не давало їй спокою.

Вона перегорнула сторінку.

«Якщо ти читаєш це, значить, ти вже побачила перше».

Аделіна завмерла.

Перше що?

Вона продовжила.

«Я довго думала, чи варто залишати тобі ці листи. Можливо, ти ніколи їх не знайдеш. Можливо, знайдеш, але не повіриш. А можливо, тобі взагалі не доведеться їх читати.

Я дуже хотіла, щоб було саме так.

Але якщо ти тримаєш цей папір у руках, значить, сталося те, чого я боялася».

Аделіна прочитала останнє речення двічі.

Потім ще раз.

«Сталося те, чого я боялася».

Вона сіла на край ліжка.

Бабуся знала.

Або принаймні здогадувалася.

Аделіна перевела погляд на наступний рядок.

«Ти можеш зараз злитися на мене. Можеш думати, що я приховувала від тебе щось важливе. І ти матимеш на це право.

Але пам'ятай одне.

Я мовчала не тому, що не любила тебе.

Я мовчала саме тому, що любила».

Аделіна стиснула лист.

Їй не подобалися ці слова.

Бо вони були схожі на виправдання.

А бабуся ніколи не виправдовувалася.

Навіть тоді, коли була неправа.

Вона просто дивилася своїми темними очима й мовчала, поки Аделіна сама не переставала сердитися.

Аделіна опустила голову.

Їй раптом стало важко читати далі.

Та вона змусила себе.

«Ти вже знаєш, що в нашій родині була сила.

Але є дещо, чого я не розповіла тобі раніше.

У нашій родині були речі, про які не говорили.

Не тому, що їх не існувало.

А тому, що деякі речі стають сильнішими, коли їх називають».

Аделіна нахмурилася.

«Ти можеш подумати, що я пишу про магію.

Можливо.

Але слово “магія” занадто просте для того, що я бачила протягом свого життя.

У нашій родині жінки завжди відчували трохи більше, ніж повинні були.

Хтось чув те, чого не чули інші.

Хтось знав про біду ще до того, як вона приходила.

Хтось бачив сни, які потім ставали реальністю.

А хтось торкався речей і бачив те, що вони зберігали».

Аделіна перестала дихати на кілька секунд.

Її очі повільно піднялися від паперу.

Речі.

Вона згадала бібліотеку.

Слова чоловіка.

Вона згадала, як він дивився на неї, коли вона розповідала про свої видіння.

«Не все, що ти бачиш, приходить до тебе без причини».

Аделіна знову подивилася на лист.

«Якщо з тобою почалося те саме, не лякайся.

Перший час ти не розумітимеш різниці.

Ти можеш торкнутися речі й побачити людину.

Можеш почути слова, які ніколи не говорилися при тобі.

Можеш відчути страх, який належав зовсім іншій людині.