Розділ 6: Перше бачення

Аделіна швидко зібрала речі й поїхала в місто. У листі було сказано, де шукати інші сім листів. Вона не знала, чим закінчиться ця подорож, але знала, що вона дасть відповіді на всі запитання.

Вона ще довго стояла посеред бабусиної кімнати, тримаючи лист у руках.

Слова бабусі не виходили з голови.

«Тобі потрібно негайно вирушати в місто».

Аделіна кілька разів перечитала цей рядок, ніби сподівалася знайти там щось інше. Можливо, бабуся перебільшувала. Можливо, все це було лише старими забобонами, які передавалися в їхній родині з покоління в покоління.

Але після того, що вона побачила останніми днями, переконувати себе в цьому ставало дедалі важче.

Тінь була реальною.

Її слова були реальними.

І те, що відбувалося з Аделіною, теж було реальним.

Вона поклала чорний щоденник назад на стіл, забрала конверт і ще раз подивилася на колоду Таро, накриту чорною хустиною.

Саме її бабуся наказала взяти із собою.

Аделіна не знала навіщо.

Вона не хотіла зайвий раз торкатися колоди, але залишити її вдома теж не могла.

Вона загорнула карти в чорну хустину, поклала їх у сумку й застібнула її.

Після цього востаннє озирнулася на кімнату.

— Я повернуся, бабусю, — тихо сказала вона.

Відповіді не було.

Лише дощ продовжував стукати у вікно.

Аделіна взяла речі й вийшла з будинку.

Дорога здавалася нескінченною.

Автобус їхав уже кілька годин, а за вікном майже нічого не змінювалося. Спочатку Аделіна намагалася заснути, але сон не приходив. Потім вона дивилася у вікно, спостерігаючи за тим, як за склом змінюються дороги, дерева, будинки.

Вона постійно думала про сім листів.

Сім листів.

Сім помічників.

Сім частин її сили, про які бабуся вирішила розповісти тільки після своєї смерті.

Чому вона не сказала їй раніше?

Чому приховувала все це?

І найголовніше — чому саме Аделіна?

Вона дістала з сумки лист бабусі й перечитала кілька рядків.

«У твоїх жилах тече дві магії — біла та чорна».

Аделіна провела пальцями по цьому реченню.

— Дві магії...

Вона сама не помітила, як сказала це вголос.

Пасажирка на сусідньому сидінні подивилася на неї.

Аделіна одразу замовкла.

Вона сховала лист назад у сумку.

Вісім поколінь.

Дев'ята.

Її мати.

Бабуся.

Тінь.

Борг.

Усе це було пов'язано між собою, але Аделіна поки не могла зрозуміти як саме.

Через 8 годин Аделіна приїхала в центр міста.

Автобус зупинився, люди почали виходити. Хтось поспішав, хтось говорив по телефону, хтось шукав свої речі.

Аделіна підняла сумку й вийшла з автобуса.

Тільки вона ступила ногою на землю, як відчула дуже сильний запах диму.

Прям дуже сильний.

Вона різко зупинилася.

— Що це?..

Запах був настільки сильним, що Аделіна почала задихатися.

Вона прикрила рот рукою й озирнулася навкруги.

Нічого.

Навколо були люди, автомобілі, магазини, автобуси. Ніхто не біг, ніхто не кричав.

Нічого не горіло.

Але запах диму ставав дедалі сильнішим.

Аделіна зробила кілька кроків убік.

— Де горить?

Вона знову озирнулася.

Нічого.

А потім перед її очима почали з'являтися образи.

Спочатку все навколо стало розмитим.

Люди зникли.

Зникли автомобілі.

Зник шум міста.

Аделіна відчула, ніби хтось різко потягнув її кудись убік від реальності.

Перед нею була стара церква.

Вона палала так, ніби саме пекло вирвалося назовні.

Полум’я пожирало дерев’яні стіни, здіймалося до самого неба й освітлювало навколишній морок криваво-помаранчевим світлом.

Хрест на верхівці дзвіниці тріщав і повільно нахилявся, ніби ось-ось мав упасти.

Від кожного удару вітру з церкви виривалися іскри, схожі на сотні палаючих душ.

Аделіна дивилася на це й не могла поворухнутися.

Їй було страшно.

Але найбільше її налякало те, що вона відчувала.

Ця церква здавалася їй знайомою.

Ніби вона вже колись там була.

Хоча знала, що ніколи не бачила її.

Перед храмом стояли четверо постатей у довгих чорних балахонах.

Їхніх облич не було видно під капюшонами, лише темрява, ніби замість людських рис у них була сама безодня.

Вони тримали руки піднятими до неба й щось шепотіли старою, незрозумілою мовою.

Їхні голоси звучали неприродно — ніби одночасно лунали поруч і десь глибоко під землею.

Аделіна хотіла закрити вуха, але не могла навіть підняти руки.

Навколо них світилися пентаграми, вирізані просто в землі.

Вогонь у цих символах горів темно-червоним кольором, не даючи тепла.

Дивні знаки з’являлися просто у повітрі, спалахували й зникали серед диму.

Здавалося, сама реальність тріщала навколо цього ритуалу.

Одна з постатей раптом повернула голову.

Аделіна відчула, як її серце завмерло.

Постать дивилася прямо на неї.

— Ні...

Вона зробила крок назад.

Постать зробила крок уперед.

Вогонь навколо церкви став ще сильнішим.

А потім Аделіна почула голос.

— Дев'ята...

Вона здригнулася.

— Хто ти?

Але відповіді не було.

Четверо людей одночасно опустили руки.

Полум'я різко спалахнуло.

І в цей момент Аделіна побачила ще дещо.

На землі перед церквою лежав чорний предмет.

Вона не могла зрозуміти, що саме це було.

Здавалося, це була книга.

Але поруч лежала чорна хустина.

Та сама.

Така сама, якою бабуся накрила колоду Таро.

Аделіна зробила крок уперед.

— Бабусю?..

Образ різко зник.

Аделіна прийшла в себе.

Вона стояла посеред міста.

Навколо знову були люди.