Розділ 4: Борг

Ніч після появи тіні змінила все.

Будинок більше не здавався просто старим будинком бабусі. Тепер він був схожий на живу істоту, що дихає темрявою разом із нею. Кожен скрип підлоги лунав занадто голосно, кожен порив вітру за вікном змушував її здригатися.

Вона сиділа на кухні, стискаючи чашку холодного чаю, й дивилася на чорний символ на своєму зап’ястку.

Півмісяць, переплетений із корінням.

Він не зникав.

Навпаки — шкіра навколо стала темнішою, ніби знак повільно проростав під нею.

Вона провела пальцем по мітці й різко смикнула рукою.

Гаряче.

Наче під шкірою тлів вогонь.

— Що ти зі мною зробила?.. — тихо прошепотіла вона, дивлячись у темне вікно.

Та відповідь прийшла не звідти.

— Це не вона.

Голос пролунав десь позаду.

Вона різко підскочила зі стільця.

У кухні нікого не було.

Лише темрява в кутках і тьмяне світло свічки.

— Покажися!

Тиша.

А потім тихий сміх.

Низький. Хрипкий. Майже людський.

Свічка раптово згасла.

Кухня потонула в темряві.

Її серце почало шалено калатати.

— Ти боїшся мене, — знову прошепотів голос.

Вона швидко схопила телефон і ввімкнула ліхтарик.

Світло вихопило зі темряви старі шафи, стіл, стіни…

І тінь.

Вона стояла в дальньому кутку кухні.

Висока.

Нерухома.

Темна постать без обличчя.

Цього разу вона не тікала.

Страх досі стискав груди, але разом із ним з’явилося інше відчуття.

Злість.

— Що тобі потрібно від мене?..

Кілька секунд тиша.

А потім тінь повільно нахилила голову.

— Те, що належить мені.

— Я не розумію, про що ти!

— Розумієш.

Голос став ближчим.

Наче лунав уже не з кімнати.

А зсередини її голови.

— Твій рід пам’ятає мене.

Вона мовчала.

— Твоя бабуся пам’ятала.

Холод пробіг по її спині.

— Хто ти?..

Тінь зробила крок уперед.

Підлога під нею вкрилася чорною тріщиною.

— Я був тут задовго до тебе.

Світло ліхтарика почало миготіти.

Її дихання збилося.

— Це ти переслідував бабусю?

Тиша.

А потім:

— Вона сама мене покликала.

Усередині все похололо.

— Брешеш.

Тінь завмерла.

— Люди завжди так кажуть, коли правда їм не подобається.

Вона повільно відступила назад.

У голові лунав голос бабусі.

— Темрява завжди бере плату.

Її пальці стиснулися.

— Яка ще плата?..

Тінь ніби посміхнулася.

Хоч обличчя в неї не було.

— Сила ніколи не приходить безкоштовно.

Раптом у будинку щось грюкнуло.

Десь нагорі.

Вона здригнулася й обернулася на звук.

Лише на секунду.

Та коли знову подивилася вперед — тінь стояла вже зовсім близько.

Настільки близько, що повітря навколо стало крижаним.

Її тіло ніби перестало слухатися.

— Твоя прабабуся благала про силу, щоб урятувати село від голоду.

Голос став тихішим.

Майже спокійним.

— Її донька просила мене про життя для своєї дитини.

Тінь нахилилася ще ближче.

— А твоя бабуся хотіла зупинити смерть.

Вона не могла поворухнутися.

— І що ви дали їй?..

Кілька секунд — тиша.

— Те саме, що й усім.

— Що?..

— Вибір.

Свічки на кухні спалахнули самі.

Одна за одною.

Тіні на стінах почали рухатися.

— Світло дає вибір, — тихо сказав голос.
— Тьма дає силу.

У неї перехопило подих.

Це були слова бабусі.

— Хто ти такий?..

Тінь простягнула руку.

Довгі темні пальці ніби складалися з диму.

— Я борг, який ваш рід носить поколіннями.

Її очі наповнилися страхом.

— Я не хочу цього.

— Але це вже всередині тебе.

Раптом знак на її руці різко запік.

Вона скрикнула й схопилася за зап’ясток.

Чорний символ почав повільно світитися.

І в ту ж секунду вона побачила дещо дивне.

Картинки.

Наче чужі спогади.

Темний ліс.

Жінка у старовинній чорній сукні стоїть на колінах у багнюці й плаче.

За її спиною — щось величезне й темне.

Потім інша жінка.

Свічки.

Кров на руках.

Шепіт.

Крики.

І бабуся.

Молода.

Вона стоїть у цій самій кімнаті й дивиться прямо в темряву.

— Я більше не дозволю тобі забирати їх.

Голос тіні став важчим.

— Вона порушила угоду.

Видіння зникло.

Вона важко вдихнула повітря.

— Яку угоду?..

— Ваш рід отримував силу.
— А натомість мав служити мені.

Її серце калатало так сильно, що боліло в грудях.

— Служити як?..

Тінь мовчала.

І саме це мовчання лякало найбільше.

— Що робила бабуся?..

У кутках кухні почав згущуватися морок.

— Вона стримувала мене.

Її очі широко розкрилися.

— Від чого?..

Тінь повільно нахилилася до неї.

І вперше вона відчула справжній страх.

Не той, що змушує тікати.

А той, що проникає під шкіру.

— Від себе самої.

Світло знову згасло.

Темрява накрила кухню.

А потім вона почула голос бабусі.

Чіткий.

Зовсім поруч.

— Не вір йому.

Вона різко обернулася.

І на секунду побачила бабусю біля дверей.

Бліду.

Майже прозору.

— Бабусю?..

Тінь завмерла.

У кімнаті стало холодніше.

Примара бабусі дивилася прямо на неї.

— Послухай мене уважно. Воно не може взяти тебе силою.

— Що це таке?..

— Воно живе там, де є страх, гнів і біль. Чим більше ти дозволяєш темряві керувати собою — тим сильніше воно стає.

Тінь раптом різко здригнулася.

Наче розлютилась.