Розділ 3 : Тінь у будинку

Тієї ночі вона майже не пам’ятала, як вибралася з підвалу.

Усе змішалося в один суцільний клубок страху, холодного повітря і власного серцебиття, що гупало десь у горлі.

Вона бігла сходами нагору, перечіпаючись через старі дерев’яні сходинки. Телефон кілька разів мало не вислизнув із рук, а світло ліхтарика продовжувало миготіти, ніби ось-ось мало згаснути остаточно.

За спиною залишалося дзеркало.

І її відображення.

Те саме, яке посміхалося.

Не так, як посміхаються люди.

Повільно.

Неприродно.

Наче воно знало щось, чого не знала вона.

Вона різко зачинила двері підвалу й притулилася до них спиною, важко дихаючи.

Тиша.

Лише дощ за вікнами.

— Це не реально… — ледве прошепотіла вона.

Пальці тремтіли так сильно, що телефон випав на підлогу.

Світло згасло.

Темрява миттєво накрила кухню.

Вона застигла.

У будинку стало занадто тихо.

Настільки тихо, що вона почула власне дихання.

А потім…

скрип підлоги нагорі.

Повільний.

Обережний.

Наче хтось ходив другим поверхом.

Її серце завмерло.

Скрип.

Ще один.

Вона підняла голову.

У будинку нікого не було.

Вона сама бачила, як усі пішли після похорону.

Скрип знову повторився.

Тепер ближче.

— Хто тут?.. — голос зрадницьки здригнувся.

Відповіді не було.

Лише тихий стукіт дощу по шибках.

Вона швидко нахилилася, підняла телефон і знову ввімкнула ліхтарик.

Тьмяне світло ковзнуло по кухні.

Порожньо.

Але відчуття чужої присутності не зникало.

Навпаки.

Здавалося, хтось стоїть зовсім поруч.

Дивиться.

Чекає.

Вона різко обернулася до темного коридору.

Нікого.

Та їй здалося, ніби в кінці коридору щось ворухнулося.

Темна пляма.

Ледь помітна.

Вона зробила крок назад.

І в ту ж мить десь угорі грюкнули двері.

Гучно.

Настільки сильно, що здригнулися стіни.

— Чорт…

Вона швидко пішла до сходів.

— Це вітер. Просто старий будинок…

Та навіть сама собі вже не вірила.

Підіймаючись нагору, вона відчувала дивний холод.

Повітря стало важчим.

Наче дім повільно наповнювався чимось невидимим.

Світло ліхтарика ковзнуло по стінах.

Старі фотографії.

Картини.

Темні шпалери.

І двері в бабусину кімнату.

Вони були відчинені.

Хоча вона точно пам’ятала, що зачиняла їх.

Вона завмерла.

Повільно підійшла ближче.

У кімнаті було темно.

Лише фіранки ледь ворушилися від протягу.

— Тут хтось є?..

Тиша.

Вона ступила всередину.

І одразу відчула запах воску.

Свіжого воску.

Наче хтось щойно запалював свічки.

Її світло ковзнуло по столу.

І вона різко зупинилася.

На столі лежала колода Таро.

Та сама.

Перев’язана чорною стрічкою.

Її горло пересохло.

— Ні…

Вона пам’ятала.

У підвалі колоди не було.

На столі в кімнаті — теж.

Вона зникла.

А тепер знову лежала тут.

Ніби хтось приніс її назад.

Телефон у руці почав тремтіти.

Ні.

Не телефон.

Її пальці.

Вона повільно підійшла ближче.

Колода виглядала старою. Потерті краї карт були темними, майже чорними. Символи на звороті нагадували переплетені гілки або коріння.

Вона простягнула руку.

І в ту ж секунду світло в кімнаті різко спалахнуло.

Лампочка під стелею ввімкнулась сама.

Вона здригнулася.

А потім почула голос.

Дуже тихий.

Майже шепіт.

— Не бійся…

Вона різко обернулася.

Нікого.

— Хто тут?!

Тиша.

Її дихання стало уривчастим.

— Я знаю, що тут хтось є!

І знову…

майже біля самого вуха:

— Я поруч…

Вона закричала й різко відскочила назад.

Колода впала зі столу.

Карти розлетілися по підлозі.

У кімнаті миттєво стало холодно.

Настільки холодно, що її подих перетворився на пару.

Вона дивилася на карти, не наважуючись підійти ближче.

І тоді одна з них повільно перевернулася сама.

Диявол.

Її серце впало кудись униз.

Темна фігура на карті ніби дивилася прямо на неї.

І посміхалася.

Раптом усі двері в будинку одночасно грюкнули.

Разом.

Гучний звук прокотився стінами.

Світло почало блимати.

Раз.

Два.

Три.

А потім повністю згасло.

Вона залишилася в темряві.

І в цій темряві почула дихання.

Не своє.

Чуже.

Повільне.

Десь зовсім близько.

Вона боялася поворухнутися.

Кожен м’яз у тілі напружився.

— Хто ти?.. — ледве прошепотіла вона.

Кілька секунд нічого не було.

А потім голос відповів.

— Я пам’ятаю тебе маленькою.

По її спині пробіг мороз.

Голос був дивним.

Ні чоловічим, ні жіночим.

Наче говорило одразу кілька людей.

— Що тобі потрібно?..

Тиша.

А потім:

— Те, що належить мені.

Її пальці судомно стиснули телефон.

Світло ліхтарика знову ввімкнулося.

І в ту ж секунду вона побачила тінь.

Вона стояла в кутку кімнати.

Висока.

Ненормально висока.

Темна постать без обличчя.

Наче шматок живої темряви.

Вона не рухалась.

Просто дивилася на неї.

У кімнаті запахло сирою землею.

Її ноги підкосилися.

— Іди геть…

Тінь нахилила голову набік.

Неприродньо повільно.

— Вона теж просила мене про це.

— Хто?..

— Твоя бабуся.

Її серце пропустило удар.

Тінь зробила крок вперед.