Розділ 1

У дешевій однокімнатній квартирі панувала тиша. Маленька дівчинка сиділа за кухонним столом. Меблі були старі й занедбані, у кутках розросталася пліснява.

Її руді яскраві кучері, здавалося, давно не були миті. Мрійливі зелено-сірі очі з нетерпінням стежили за стрілкою годинника на стіні.

— Коли вже прийде матуся?.. — пробурмотіла вона й лягла головою на стіл. Потім від нудьги знову прочитала текст на маленькому папірці від мами.

Селено, сонце, сьогодні знову буду не вдома. Твоїй бабусі зле. У холодильнику ще є хліб і кефір. Я повернуся десь між 16 і 17. Дочекайся мене, обіцяю принести цукерки з лікарні ♥.

Селенин погляд оглянув кімнату ще раз. Вона дивилась на стрілку годинника вже всотнє, ніби сподівалася пришвидшити її, а цокання, тим часом мов повільнішало повільніше, показуючи 9 годину вечора. Подзьобаний шматок черствого хліба лежав на столі. Селена залишила його для мами, уявляючи її виснажений, але завжди ніжний погляд з подякою. 

Коли вже мама прийде?..

Це була остання думка перед тим, як очі злиплися, і вона провалилася у царство снів.

Топ!

Її маленькі старі балетки, подаровані сусідкою, стукнули об камінь, коли дівчинка стрибнула на один із камінчиків над прірвою. Селена не боялася. І левітуючі камені зовсім не здавалися їй абсурдними. Та й що взагалі уві сні здається абсурдним, правда ж?

Топ!

Вона обережно престрибнула на ще один камінчик. Потім — на ще один… І раптом! Вона послизнулася і почала падати донизу. Селена щільно примружилась.

Коли знову відкрила очі, вже стояла посеред лісу.

Дівчинка з цікавістю пішла зарослими стежками. Така гарна квіточка... Такий маленький листочок дивної форми... А що це там далеко? Таке дуже яскраве... Червоно….

Вогонь!
Ліс горить!!

Селена кинулася навтьоки. Полум’я наздоганяло її, безжально пожираючи листя й траву. Вона бігла, доки не почула надто знайомий голос, щоб його проігнорувати.

— Але я поспішаю до матусі!

Озирнувшись, вона обережно підійшла ближче й, сховавшись за кущем, підгледіла сцену. Руса жінка. Але для Селени вона виглядала, як дівчинка з червоним милим капелюшком. Тож вона стояла біля жахливого великого вовка.

Вовк заговорив грубим чоловічим голосом:

— Яка ще матуся?! А як же я?! Що це в тебе таке смачне в кошику? Нагодуй мене, а не ту стару! Вона й так скоро помре!

— Ні, не чіпай!

— Ні, не чіпай! — передражнив її звір і вихопив кошик.

Селена злякалася. Хто б не злякався таких величезних пазурів і ікол? Коли раптом на обличчі русої дівчинки з’явилися сльози, у Селени різко заболіла голова. Все навколо знову спалахнуло вогнем.

Раптом вовк заревів:

— Іветто! Іветто!!

— Іветто! Я що, маю їсти, по-твоєму?! Свіже повітря? Чому сьогодні нічого не приготовано?! Скільки разів тобі повторювати — їжа має бути готова, поки чоловік прийде з роботи!

— Ти пив?.. — тихо запитала Іветта з розчаруванням.

— Як ти смієш мене в такому звинувачувати?! Я гроші заробляв!

— То де ж ті гроші вже півтора місяця?.. — вона ледве підвищила голос її тонкі сухі губи затремтіли.. — Не кричи, хоча б при Селені…

Її погляд знайшов дочку, що стояла в дверях кухні.

Очі батька ковзнули за цим поглядом. Він подивився на Селену так, що дівчинка не змогла зрозуміти, що саме в тому погляді було. Вона підбігла до мами й схопила її за руку.

— Припини кричати на маму! Вона була в лікарні!

- Знову у тої нещасної! Та що ж ти будеш робити?!— гаркнув він. — Я ж тобі казав, залиш ти її вже хай здохне собі!

Чоловік грубо схопив Іветту за плечі й струснув.
Селена вдарила його своїм маленьким безсилим кулачком. Сльози полилися з очей — вона підсвідомо розуміла, що це марно. Все одно, що битися з горою.

Він лише засміявся.

— Смаркачко. Ти ще будеш мене бити?

Раптом він відчув, як до його передпліччя торкнулася рука.

— Справді… припини… — тремтячим голосом сказала Іветта.

Та його різкий рух випередив думку. Іветта відлетіла до стіни й боляче вдарилася. Її погляд став порожнім. Чоловік пирхнув і вийшов з кухні, бурмочучи лайку собі під ніс.

Селена впала на холодну підлогу до своєї матусі в сльозах.

— Мааам! Мамо!.. Ненавиджу його!! — руденька кинулася в обійми до своєї мами.

Голова знову заболіла, але Селена нічого про це не сказала.

— Не можна так казати, сонечко… Все буде гаразд… — теплим голосом мовила Іветта й замовкла, намагаючись не показати доньці, що сама не вірить у власні слова.

— Все буде добре, тільки якщо йому теж буде боляче! — прошепотіла Селена.

Біль у голові наростав з кожним словом, з кожним подихом, ніби щось дуже гаряче розгоралось усередині.

— Але якби не він, не було б і тебе, знаєш? — тихо сказала Іветта.

— Ні… я не про це… — дівчинка ковтнула повітря. — Якби… якби він помер…

Вона говорила пошепки:

— Щоб його збила машина… або він упав зі сходів… або…

Іветта на мить затримала подих, вдивляючись у доньку.

— Се… Селено?..

— А що?! — різко вирвалося в дівчинки. — Хай мучиться, як і ми!!

Їхні погляди зустрілися. У легенях Селени ніби скупчився дим, дихати стало важко. Вона різко видихнула — і раптом біль зник. Біль у голові, біль у грудях, що тиснув зсередини.

— Шшш… Селено… — тремтячим голосом прошепотіла Іветта. — Не можна казати такого. Тим паче вголос, гаразд?

Вона й сама відчувала, що, можливо, вже запізно.

— Гаразд… — тихо відповіла Селена. — Мам, слухай… до цього в мене, якщо чесно…

БАХ-БАХ-БАХ!

За вхідними дверима почувся гучний стукіт. Вони підвелися, але не поспішали виходити з кухні.

БАХ-БАХ-БАХ!

— Та що ж ти будеш... — Іветта обережно вийшла в коридор, прислуховуючись, чи не хропить десь її чоловік. Але в квартирі окрім їх з Селеною вже нікого не було.

БАХ-БАХ-БАХ!

— Та йду я… Господи, допоможи… — Іветта нарешті підійшла до дверей і відчинила їх.