Пролог

*Тук-тук...* Маленька руса дівчинка глухо постукала до темної кімнати.

- Пиріг? – за дверима пролунав красивий жіночий голос.

- З чорницею! – відповіла дівчинка, і двері в ту ж мить відчинилася. – Бабусю! Ти так круто придумаала з паролем!

- Івета! Скільки разів тобі говорити не називати мене бабусею. Я ще в розквіті сил. – промовила вже старим скриплячим голосом бабуся.

- Хм… Вибач Моніко…

- Да ну. Нагримала за дурницю. Краще скажи, що ти принесла?

- Це пиріг з чорницею! Я просто подумала, що Моніка підібрала такий пароль тому, що любить його…

Спочатку маленька трішки розгубилася та зніяковіла, але відповіла.

- Хах-ха-ха! Ти просто маленьке  чудо. Що стоїш стовпом? Неси сюди пиріг, чи ти принесла на нього дивитись?

Іветта підбігла до Моніки з десертом. Та вона дуже поквапилась і незграбно зашпорталась…

Вона відкрила очі і зрозуміла, що їй не боляче і взагалі, її ноги не торкались землі.

 - Обережно! Мало не впала ж!

Нагримала стара.

 - Вау! Магія! Люблю коли ти чаклуєш!

- Іветта! Ти де?! - знизу долунав голос мами. - Якщо я знову знайду тебе на горищі, ти дістанеш!

- Давай біжи і дякую за пиріг, моя ластівочко.

Іветта не встигла зреагувати і попрощатися, як мітла Моніки її почала проганяти. Вона опинилась за порогом кімнати і двері зачинились прямо у неї під носом.

- Іветто, де ти?!

- Тут, матусю! Я не була на горищі, тільки підібрала дещо, що загубила...

__________________________________________________________

- Іветто, сьогодні тобі виповнилось вже 15 років?

Сьогодні Моніка була друга. Її вогняні кучеряві пасма падали їй на плечі,доходячи до самї поясниці, а не сіді зістрижені декілька волосин. Зморшки зникли, без них була видна її вічно молода природня краса. Але її постать і погляд, гострих зелених, наче смарагдів очей, передавали її вік і мудрість. Замість звичайного старого покашлатеного светру і довгої клітчастої спідниці з капцями, на ній була чорна сяюча приталена сукня з навіть вульгарними вирізами.

- М-моніка???? - Іветта не могла повірити своїм очам. - То це твій справжній вигляд? Чому раніше ти мені його не показувала?

- Не могла. Бо ти не була повнолітньою. - безтурботно сказала вона.

- Але я і зараз не....

Моніка її перебила

- Ох, ластівочка моя! Нічого ти не знаєш... Справжні сили відьми з'являються, коли їй виповнюється 15. А отже тоді і наступає її повноліття по нашим законам.

- То від сьогоднішнього дня я відьма? На сяючому лиці дівчини зявилась посмішка.

- Лише якщо ти відьма. Скажи, ти не помічала за собою чогось... Надприроднього, люба? - Моніка підійшла до внучки і почала її з інтересом розглядати.

- А хіба я не стаю відьмою автоматично, будучи твоєю родичкою?

- Що ти ластівочко, звісно ні! - Моніка засміялась, наче почула щось відверто смішне. Твоя ж мати для прикладу не відьма.

- Але я думала... - Іветта помітно посумніла.

- Ох, ластівочко, не потрібно робити такого розчарованого лиця... - Моніка замовчала, не знаючи, як підтримати рідну їй людину. - Все таки правду говорила одна дуже мудра жінка... Не всім дано бути великими відьмами, але всім даний шанс на своє особисте призначення.

Іветта ніжно посміхнулась і, вигнучи одну бров запитала:

- І хто так казав?

- Я звісно! Тільки що придумала, але мудро, кажи? - сказала Моніка підморгнувши Іветті.

- Так! Мудріше, як Моніка ніхто не скаже! - вона відразу підхопила.

Іветта просиділа з Монікою, аж до пізньої ночі, допоки не заснула біля неї на кріслі.

__________________________________________________________

Доросла й зріла, ніжна жінка стояла біля дверей горища, на якому вона залишила так багато приємних спогадів. Вона культурно постукала в двері, в надії, що їй хтось відповість.

- З чорницею... Пиріг... - вона зробила глибокий ковток повітря і нарешті ввійшла у двері. Старі пильні речі лежали всі на своїх місцях. Ніхто не потурбувався прибрати тут хоча б трохи. Вона оглянула старі меблі. Полиці з книжками. Подряпане ліжко, яке скоріш за все доживає свої останні роки. Крісло качалку з тим же пледом. Жінка обережно прибрала плед і присіла на скрипуче крісло.

- Знаєш, Моніко... А я виходжу заміж... Я знаю, неочікувано, але він такий... Добрий, жвавий життєрадісний... Зовсім не такий, як я, але він точно той самий! А іще... - вона раптом приклала руку до свого живота. - Мені здається, що в нас вже є навіть дещо спільне... Але він поки що не знає... - її лице прикрасила ніжна сяюча усмішка.

Жінка ще раз оглянула кімнату і її увагу привернув писемний стіл, з листом та старою книгою, прикрашену золотистими вогняними узорами. Вона встала з крісла, яке знову заскрипіло і, підійшовши до стола прочитала надпис “Ластівочці”. Не довго думаючи вона відкрила його і почала читати:

“Моя ластівочко!

Ти, скоріш за все вже так виросла... Надіюсь, ти прийшла не запізно, бо я маю для тебе видіння. Не просте, а від самої Богині місяця Селени. Ти родиш свою дочку при яскравому світлі повного місяця. Якщо ти назвеш дочку в честь неї, то вона і далі буде освічувати її дорогу в майбутнє. Але будь обережна, такі, як вона шукають вигоди лише для себе. Для того, щоб моя правнучка не сильно надіялась на егоїстичних богів, я залишу їй свій гримуар і вогняного духа. Я відчуваю, що вона стане могутньою відьмою!